Річ у тім, що Борис наближався до шістдесятиріччя. Напередодні цієї дати слід підбивати попередні підсумки. У нього було все або майже все. Нерухомість у кількох країнах. Гроші — якщо подумати, досить пристойні. І навіть слава — якщо придивитися, майже світова. Але тіло починало потроху зраджувати, подавати таємні знаки, що воно вже не те, як сорок років тому, і навіть не те, як двадцять. Звичайно, за наявності грошей можна вилікуватися майже від будь-якої хвороби, навіть старості. В арсеналі західної медицини будь-які засоби є — від стовбурових клітин до пересадки старої голови на нове молоде тіло.
Але всі ці методи не годилися для Бориса. Не те щоб він безсмертям душі переймався, однак неписані правила шляхетного мужа-цзюньцзи та давньоримський кодекс віртус не передбачали такого розвитку подій. Та й, зрештою, не в безсмерті річ, як ми вже переконалися. Борис був людиною допитливою від природи, а даосизм ховав стільки таємниць, скільки не набереться, мабуть, у всіх інших релігійних та філософських вченнях разом узятих. Весь він пов’язаний з містикою, тобто з тим, що зазвичай не можна розгледіти, з тим, що стоїть за очевидними законами природи. Саме ці таємниці — віковічні, нерозкриті — хвилювали і збуджували Бориса.
Тому в зрілому вже віці він і почав вивчати путунхуа[16] — всіма іншими мовами вперті китайці навідріз відмовлялися говорити. Між тим з’ясувалося, що прізвище його, Чилінін, записане відповідними ієрогліфами, перекладається як «завзятий лісовий парубок» або просто «розбійник». Це і здивувало Бориса, і злегка полестило йому. Людина книжна, інтелігентна, він не вважав себе сміливцем. Щоправда, не раз письменники брали відчайдушні прізвиська та псевдоніми. А тут обійшлося навіть без псевдоніма, просто слід було прочитати прізвище китайською.
Порадившись із обізнаними людьми, Борис почав займатися з учителем Ді. Той, щоправда, не був даосом, однак славився як майстер сін’іцюань і баґуачжан. Ці стилі, особливо баґуачжан, були відомі своїми оздоровчими властивостями. До того ж, майстер Ді мав солідний досвід викладання ушу іноземцям…
Почати Борис вирішив з ушу, а там, освоївшись, дістатися-таки до цього даоса. «Ібу ібуді», як казали шляхетні мужі в давнину, — потроху-помалу.
Пекінський світ ушу, або, як кажуть самі китайці, улінь, тобто «військовий ліс», видався йому дивним і хворобливим. Там змагалися ущемлені самолюбства, страх, заздрість, жадібність та інші ганебні пристрасті. Повно було невідповідностей, коли, наприклад, великий майстер узагалі не мав послідовників, а людина нікчемна була вся в учнях, як стовбур банана — в гронах плодів…
Поки він пригадував усе це, приблудний старигань наблизився майже впритул і рішуче взяв іноземного бика за роги.
— Гроші є? — запитав він. — Багатий іноземець?
Борис уже звик до того, що середньостатистичний китаєць думає тільки про вигоду, а в будь-якому прибульцеві бачить виключно гаманець. Але така відвертість, мабуть, була надмірною. Адже як ритуали лі,[17] так і звичайну ввічливість ніхто не скасовував.
— Багатий іноземець? — наполягав старий, пильно дивлячись на нього.
Ну так, багатий. Але хоч би й тричі багатий, не для того він приїхав у Пекін, щоб кидати гроші наліво й направо. Тому на нетактовне питання він так і не відповів, а просто відвернувся, як роблять усі китайці, бажаючи проігнорувати співрозмовника. Але старого це не збентежило.
— Де працюєш? — допитувався він.
Борис продовжував мовчати, хоча волоцюга вже почав дратувати його. Чесно кажучи, людині дратівливій у Китаї робити нічого, вона там навіть дня не протягне, неодмінно схоче когось убити. Борис був терплячою людиною, але трапляються такі китайці, які навіть ангела до сказу доведуть. Видно, саме такий йому й трапився.
— Не працюєш, отже, — продовжив старий. — Відчуваю, що ти — шахрай, фальшиві гроші друкуєш.
Дійсно, тижнів зо два тому в Пекіні накрили банду фальшивомонетників, в якій між китайських шахраїв чомусь затесався чорний як ніч африканець із Сомалі. На іноземців — усіх, не лише чорношкірих, — тепер косилися всюди, підозрюючи в кожному фальшивомонетника. У крамницях купюри, якими розплачувався Борис, продавці незмінно перевіряли на справжність — різким рухом, наче намагалися розірвати навпіл. Чомусь вважалося, що справжня купюра витримає, а фальшива — ні. Давалася взнаки й одвічна недовіра китайців до чужинців.
— Понаїхали, шахраї! — тим часом привселюдно голосив клятий старий, озираючись на всі боки і ніби закликаючи у свідки всіх китайців, що прогулювались у парку. — Спочатку парк нам знищили, чортяки заморські, потім нещадно експлуатували, а тепер ще й гроші друкують фальшиві. Нащо нам усе це, питаю я вас?
Парк Юаньмін’юань, дійсно, свого часу знищили європейці, розграбувавши і зруйнувавши літню резиденцію імператора. Щоправда, зробили це війська англійців і французів у 1860 році, а російський письменник Борис Чилінін народився через сто років після цього і був тут абсолютно ні до чого. Однак у такі тонкощі китайці ніколи не вдаються. Варто лише вигукнути патріотичне гасло, як у них спалахують очі і вони пожвавлюються так, немов їх кличуть до обіду.
На щастя, люди проминали їх, щось жуючи і не бажаючи відволікатися на скандал. Але рано чи пізно на крик мали зібратися справжні китайські роззяви, яких не розженеш навіть ядерною бомбою. Навіть гірше: на обрії міг намалюватися який-небудь надмірно старанний охоронець закону. Мимоволі довелося почати переговори.
— Не шахрай я, — похмуро сказав Борис. — Я письменник — цзоцзя.
Настирливий старигань кивнув, несподівано вдовольнившись відповіддю. Літературу — вень-сюе — в Китаї шанували віддавна, і письменників уважали людьми високого рангу, вище за яких стоять лише чиновники, крамарі й художники, які працюють у стилі ґохуа.[18]
ebooksa