Машина то й машина, що тут такого, скажете ви… Проте хоч розум Бориса в останні місяці й не прокинувся, зате загострилась інтуїція. І зараз вона ясно промовляла до нього, що зовсім не просто так чути у дворі чужий мотор…
Нечутною ходою танні-бу — того, хто ковзає по багнюці,— Борис підійшов до вікна. На подвір’я щойно в’їхала велика, лілова до чорноти машина, плавно підкотила просто до його під’їзду. З неї стрімко висадились і увійшли в під’їзд четверо кремезних чоловіків у чорних пальтах.
Борис відсахнувся, думка гарячково запрацювала. Він ані секунди не сумнівався, що це по його душу. «Ось і з’їздив, підписав договір! — промайнуло в голові.— Сидів би, дурень, у своїй belle France, тренувався, писав книжку, горя б не знав».
Але клясти себе за легковажність було пізно. Якщо вже за нього взялися, то все серйозно.
Був у Бориса улюблений герой, про якого він написав кілька романів — російський детектив, вихований у дев’ятнадцятому столітті в Японії кланом ніндзя. Детектив цей, як і годиться, володів усіма таємницями синобі, був цілком собі джентльменом і суперменом. Ось він зараз викрутився б легко й вишукано, навіть не забруднивши рук чужою кров’ю. Але одна річ — літературний персонаж, якому що вигадаєш, на те він і здатний, зовсім інша — реальне життя. Тут немає ніяких детективів, лише він — уже немолодий і фізично не дуже міцний письменник. З усіх смертельних прийомів за кілька місяців він абияк опанував лише надування живота та п’ять «материнських долонь» стилю баґуачжан. Цього явно не досить, щоб упоратися з чотирма добре підготованими професіоналами. А в тому, що вони добре підготовані, він не сумнівався. Одного погляду вистачило, щоб відчути їхню силу й жорстокість. Якщо ж вони озброєні — а це, напевне, так і є, інакше не буває,— сподіватися нема на що.
Борис підняв слухавку телефона — той мертво мовчав. Мобільник теж оглух. Так, це
По сходах угору вже важко гупали. Двері міцні, якийсь час протримаються… Утім, ніякі замки не встоять перед професіоналами.
Борис позадкував до балкона, відчинив, вийшов. Стрибнути з шостого поверху? Маячня. Щоправда, просто під вікном росла необрізана тополя. Гілки її, міцні та гнучкі, цілком могли загальмувати падіння, пом’якшити удар. Був, звичайно, ризик подряпатись або навіть вивихнути руку. Але ця небезпека здавалася сміховинною порівняно з тими чотирма, які піднімалися зараз сходами.
Борис уже готовий був стрибнути, пошкодував тільки, що не вдягнув пальта, — холод хапав за горло крижаною лапою… Але повертатися ніколи. Байдуже, головне втекти, а там як-небудь…
Він глянув через перила, приміряючись, щоб не промахнутись. Але тут знизу вилетіли три сталеві гаки, вп’ялися в залізну решітку, сталеві троси натяглися, як струни. Борис нахилився — по тросах нагору вже дерлися з якоюсь нелюдською швидкістю троє чорних.
Нівроку… Отже, заради його особи відрядили не просто оперативників, а цілу групу спецпризначення? Це вже перебір. Але якщо дійсно все так серйозно, то що ж робити… Здатися? А якщо в них немає наказу брати його живим? Та й не для того він навчався в майстра У, щоб здаватися живим…
Борис відступив у квартиру. Вхідні двері вже тріщали під натиском спецзасобів. Останнє, що він устиг зробити — підняв руки, розфокусував зір так, що перед очима замерехтіли крихітні зірочки, і глибоко вдихнув животом…
Замки вхідних дверей здались, тієї ж секунди балконні двері відчинились. У квартиру з різних боків вдерлося семеро
Вони заметалися по кімнатах, повідчиняли всі двері, перекинули шафи, зазирнули під канапу… Однак квартира не відгукнулася. В ній було порожньо, лунко і страшно, немов з труни раптом утік її таємничий мешканець.
Глава 13
Князь
Задзвонив Діанин мобільник, розвернувся, поповз по тумбочці, трусячись, немов зі злості.
Субота зиркнув, побачив на дисплеї єдине слово — «Геніус», прикрив очі: телефон не його, кому треба, та нехай відповідає. Діана, що лежала поруч, простягла руку, взяла, сказала: «Слухаю».
Слухала вона секунд десять, не більше, але за цей час устигла підвестися й кинути в Суботу його штани, футболку й сорочку.
— Зараз будемо.
ebooksa