Борис щиро намагався відчути, щосили тренувався, годинами стояв нерухомо, дихав старанно, опускаючи енергію ці то в даньтянь,[20] то на рівень пупа — все за даоською наукою, а результату не було. Невже справді він — відомий письменник, перекладач, інтелектуал — занадто тупий для давньої премудрості?
— Голову треба зробити порожньою, — пояснював йому У Лаоші.— Голову, даньтянь і серце. Мовчання — знаєш таке слово? Ось усе має перебувати в мовчанні, наче ти — первісний хаос у-цзи, а у-цзи — ти.
Усе це Борис чудово знав і без наставника. Слава Богу, лік прочитаних ним книжок про це вже йшов на сотні. І порожня склянка Лао-цзи, і у-цзи разом із хуньдунем,[21] і мовчання, і даоська чорнота — про все це він знав не гірше, якщо не краще за малограмотного старого, який уміє лише входити в одну дірку простору й виходити з іншої.
Одного разу, стомлений знущанням наставника, він не витримав і підчепив його:
— Ось ви, шифу, бідна людина. Володієте мистецтвом невидимості. Чому не підете й не пограбуєте який-небудь банк?
Звичайно, питання було провокацією. Звати вчителя «шифу» — батько-наставник — він поки що не міг, не мав права — адже той не ввів його у внутрішні ворота традиції, не зробив жумень-діцзи. Проте старий не звернув на це уваги, відповів по суті:
— Не можна обманювати, грабувати, красти, грати в азартні ігри. Інакше ґунфу зникне.
Ґунфу в китайській традиції було головним словом і означало «чарівна майстерність», причому в будь-якій галузі: кулінарії, каліграфії, літературі, медицині. Що ж до даосів, то тут слово «чарівний» слід розуміти буквально. Майстерність ця могла творити дива, таку майстерність слід шанувати, і не було сенсу міняти її на гроші — навіть дуже великі. Тобто, як це буває в Китаї, пояснення було суто прагматичне. Але в цьому поясненні зблиснув для Бориса промінець надії.
— Якщо, — сказав він, — обманювати не можна, то й мене ви теж не обманюєте, так?
Старий подивився на нього похмуро, широкі ніздрі його роздратовано роздулися.
— Тупий, — пробурчав він. — Навіщо мені тебе обманювати? Я ж узявся тебе вчити. Якщо я тебе обманюватиму, що потім люди скажуть? Цей бовдур навчався у старого і нічого не навчився… Справді, сором і ганьба! По-твоєму, я для цього тебе взяв?
— Але ж інші обманюють, — наполягав Борис, хоча, звичайно, треба було просто погодитися — хоча б із увічливості.
— Якщо інші не мають сорому, — сказав старий, — нема чого на них дивитися. Ти сам будь людиною, решта додасться.
Цей заклик надихав. Останні десятиліття Борис саме на те й витратив, щоб стати людиною і залишатися нею, незважаючи на обставини. У різних традиціях це все називалося по-різному: пристойна людина, шляхетний чоловік, джентльмен або ще якось — але суть залишалась одна й та сама. Хоча думка вчителя У про це була, звичайно, Борисові вкрай цікава. І він вирішив поставити наступне питання, ризикуючи, що його знову назвуть тупим, бо не розуміє найпростіших речей.
— У такому разі,— сказав він, — чи може погана людина стати майстром?
Наставник замислився: згадував, певно, нечисленних хороших людей із числа своїх знайомих. Нарешті похитав головою і неохоче відповів:
— Дечого навчитися, звичайно, може. Але стати справжнім майстром, носієм великого ґун-фу — гадаю, ні. Адже майстерність від свідомості залежить, не тільки від тренувань. А якщо люди-на погана, то й свідомість у неї закрита. Не може вмістити в себе мистецтво в усій його повноті.
Висновок цей видався б Борисові втішним, якби в нього виходило.
Але в нього не виходило. Совість його не мучила, поганою людиною він теж не був. Але чому ж не йшла до нього майстерність? Чого він не розумів? Був людиною освіченою, що серед російських письменників зустрічається нечасто, раціональним, хоч і допускав існування містики. Та що там допускати, коли містика просто зараз стояла перед ним у всій своїй красі — маленька, лисувата, буркітлива. До світу Борис досі ставився з довірою, хоч і прекрасно знав усі його вади. За гамбурзьким рахунком, свідомість його вже ніяк не можна було вважати неповноцінною. Але хоч як дивно, свідомість ця, сама по собі широка, не могла допомогти йому оволодіти істиною — навіть елементарними лаоськими дивами. Важко було повірити, що його розум неспроможний упоратись із завданням, з яким упорався напівписьменний китайський селюк.
Борис знав, що неграмотні неофіти протиставляють свою освіченість і здатність осягнути суть речей. Мовляв, знання заважає розуму розкритися. Але це, звичайно, логіка дикунів. Насправді освіта ніяк не може перешкодити пізнанню істини. Але що тоді? І як усе-таки подолати цю перешкоду?
ebooksa