Брехав, звичайно, капітан не гірше за прапорщика Боровича. І начальство в нього було, і ніякого відрядження оформити він не міг, таки ж не міністр оборони. Тож фактично з будь-якого боку був він дезертир. Немає більшої ганьби для кадрового офіцера, проте він на це пішов.
А чому, спитаєте ви? А тому, що не знайшов у собі сил залишатися на місці, коли люди ці, які дивним чином увійшли в його життя, мали вирушити в чужу і тепер уже ворожу країну. І причиною була не сама лише Катя, хоча вона, звичайно, передусім. Річ була в тому, що Катя йому розповіла про те, заради чого всі вони прямували до Москви.
Він вірив, і не вірив, і не вірити не міг… Чи все ж таки вигадка? Але ні. Це ж Катя сказала, а вона брехати не могла. Це все одно як лебідь би збрехав або ангел — ну, словом, річ немислима, небувала.
Утім, не все вона сказала, він і сам це розумів. Але навіть сказаного було досить, щоб у людини з менш міцною головою мізки з’їхали набакир. Чесно кажучи, у самого Голощока теж час від часу виникали сумніви: чи він сповна розуму, чи ясно бачить диспозицію, а чи вкинутий якоюсь зовнішньою силою у важкий і приголомшливий сон?
Але наразі все вже було вирішено. Роту свою Голощок залишив без доповіді начальству, тому що компанія дібралася нівроку: двоє втікачів із божевільні, дячок, теж несповна розуму, і дезертир. На що може розраховувати така бойова одиниця в тилу ворога, не хотілося й думати.
Він і не думав — крутив собі баранку та додавав газу, де дорога дозволяла. І коли вже позаду лишилося чимало кілометрів, раптом запитав, немов отямившись:
— А в Москві куди саме?
Панотець Михайло покосився на Антонія. Але той уже встиг задрімати і вві сні виводив носом рулади, а отже, чути нічого не міг.
— На самісінький верх, — похмуро мовив панотець Михайло.
Капітан тільки свиснув.
— Легко сказати — на самісінький верх… Як же ми туди дістанемося? Резидента ж вашого, схоже, вколошкали…
Похмурість пройшлась обличчям священика.
— Нічого, — сказав він. — Є люди, які допоможуть.
— Запасний варіант, отже? — запитав Голощок. — Розумно. Завбачливо.
Хотів запитати ще щось, але втрутилася Катерина.
— Ти, Грицю, за дорогою краще стеж, — мовила вона м’яко, але рішуче. — Не дай Бог, колесо проб’ємо.
Порада була слушна, тому капітан міцніше взявся за кермо.
Далі їхали в цілковитій мовчанці, яку лише зрідка порушувало сонне посвистування старого паламаря. Дорога, поцяткована обстрілами, не дозволяла рухатися швидко, тому поля й села, засипані снігами, повзли довкола довго-довго, і здавалося, немає їм кінця-краю, нема кінця-краю цій війні…
Книга друга
Рівнини
ebooksa