Ангел пригляду

— Отже, ваше завдання — продовжувати бачити свої сни. Але вже з повним усвідомленням покладеної на вас місії. Натомість я, зі свого боку, постараюся сховати вас надійніше, щоб ніхто до вас не дістався — і насамперед Діана.

«Чорт би тебе взяв!» — із прикрістю подумав Субота, але вголос цього не мовив.

Та й навіщо, якщо в них із князем, схоже, почали налагоджуватися по-особливому близькі й довірчі стосунки.

Глава 14

Велика рада

Коли у справу втручаються спецслужбы, мізки відходять на другий план — це капітан Голощок знав із власного досвіду. Усі ці джеймси бонди, ворожі й доморощені, марно корчать із себе великих логіків. Насправді не від уміння міркувати залежить результат будь-якої операції, а від речей примхливих і непередбачуваних: то раптом похололо в грудях, мурашки побігли між лопаток, зачесалося око — і ніяке не третє, а праве або ліве, — і ось уже напливло звідкілясь, і несе, жбурляє розвідника з боку в бік, аж доки, нарешті, вб’є, як кошеня, об ріг або виплюне в тиху гавань. І тоді настане час для логіки й міркувань, та хоч і в шашки грай, якщо справу зроблено. Саме шашки — улюблена гра шпигунів і диверсантів-розвідників, бо там усе ясно: я туди, він сюди, я сюди, він туди, я в дамки — і гаплик йому, бідаці. Зовсім інша річ, аніж шахи, де всі ходи однаково не вгадаєш, та й виграє зазвичай не найрозумніший, а найпротивніший — той, хто під столом на ноги наступає, до вітру бігає кожні п"ять хвилин, а то раптом сякатися почне, та так гучно, що й слон здригнеться.

Звісно, до тихої гавані було ще далеко, але головне було зроблено: пройшли прикордонний контроль і благополучно прибули до Москви. Невідомо, кому тут слід було дякувати — чи то долі, не менш короткозорій, ніж її сестра фортуна, чи то щасливому випадку, а чи промислу Божому. Але хтось нагорі явно був на їхньому боці.

Звичайно, пропустити їх могли й спеціально — щоб простежити та придивитися ближче, — але в таку витончену хитромудрість російської контррозвідки Голощок вірив слабко. Хоч скільки товкла Катерина про надзвичайну важливість їхньої місії, капітан був переконаний: не та людина панотець Михайло, щоб через нього затівати спецоперацію, ще й із зовнішнім спостереженням. Про самого капітана й поготів мови не було — звичайний польовий розвідник, не СБУ, не СЗР і не ГУР, людина в державному масштабі практично непомітна. Але, незважаючи на непомітність, у нього було важливе завдання — будь-що допомогти Катерині й доправити її назад живою і здоровою. Про те, що його чекає на батьківщині після самовільної відлучки, він навіть думати не хотів — і не думав. Зате постійно думав про Катерину, про їхнє майбутнє кохання.

Сама Катерина, щоправда, нічого йому не обіцяла, зате Голощок себе знав: не було ще такої жінки, яка б не сказала йому «так» — не сьогодні, то завтра або через місяць. А Катя була не звичайною жінкою, а єдиною і неповторною, тепер він знав це точно.

Так і вийшло, що капітан Голощок перебував тепер на напівлегальному становищі в чужій, та й, відверто скажемо, ворожій країні. При цьому на руках у нього були ще троє ненавчених, які не тільки не мали спеціальної підготовки, але навіть пробігти не могли не захекавшись хоча б кілометрів зо два з повною викладкою. Проте ці троє, що нікуди не годились у військовому сенсі, були особливо дорогі Голощокові — і Катя, і панотець Михайло, і навіть кумедний і меткий дячок Антоній, який невідомо навіщо подався разом з ними. Заради них він ладен був хоч вивернутися навиворіт.

Однак поки що все було спокійно, ніяких особливих зусиль від нього не вимагалось. А спокушати долю без потреби капітан не хотів…

Червона змія аероекспреса доставила їх з аеропорту на Білоруський вокзал. Безшумно пригальмувавши, виригнула на перон солідну, неквапливу юрбу — експресом користувалися люди поважні, босяки воліли дешевший транспорт. Юрба, розвертаючи різнобарвні та різнокаліберні валізи на коліщатках, кинулася до входу в метро.

І вся їхня дивна компанія потяглася слідом: до потрібного місця треба було проїхати кілька станцій. Попереду йшов, уважно поглядаючи довкола, сам Голощок, за ним рухалися Катерина і панотець Михайло. Замикав процесію дячок Антоній із цапиною своєю бородою, задертою з подиву.

Місто — могутнє, колись прекрасне, а нині немов проказою поїдене через витівки міської влади, — облягало їх зусібіч. Ліворуч розкинулася гола площа Білоруського вокзалу з жадібними таксистами на жовтих, як на погибель, драндулетах. Пірнувши під естакаду, площа роздвоювалась: одна частина звужувалась і плавно перетікала в недоступну погляду далечінь, до вокзалу вже Савелівського, друга вливалася в Тверську-Ямську, яка летіла стрілою, утикаючись тупим наконечником просто в серце країни — Красну площу, відокремлену від світу Історичним музеєм та брамою Тверської Божої матері.

Вони просувалися вперед, до метро, і блідо-салатова будівля вокзалу, з вежечками, арками й банями, крок за кроком віддалялася від них. Звідти вичавлювало на тротуар строкату юрбу: лисуваті чолов’яги у відрядженнях, не здатні до природного добору наукові співробітники, менеджери будь-якої ланки з білими комірцями під пальтами, сварливі крамарки в китайських пуховиках і зовсім юні дівчата в коротких шубках і обтислих джинсах. У гордій самоті прямували солідні пасажири з невеличкими кейсами, ішли просто до таксі. А поряд перелякані родичі з якої-небудь Пошехоні тягли на горбу величезні торби, повні яблучного варення в скляних банках, марширували різномасті фріки, хіпстери та креакли з маленькими рюкзачками, де, чекаючи свого часу, ховалися дари волхвів…

Трохи далі, біля обмінних пунктів, стирчали, як загіпнотизовані, провінціали, дивлячись на курс рубля і щось тяжко вираховуючи. Байдикуючи, стовбичили міцні парубки, ліниво поглядаючи довкруж, немов вичікуючи чогось. Якісь темношкірі, з очима як вологі сливи, бігали взад-вперед, неголосно вигукуючи: «Золото, золото, купуємо золото…»

У Голощока, як у решти, ніякого золота не було, тож смаглявих вони проминули не затримуючись, так само обмінники з їхнім злодійським вокзальним курсом. Якщо вже міняти рідні гривні, то в місцях надійніших.

Поки діставалися до вестибюля метро, невгамовний дячок якимось чином опинився попереду всіх. І був добряче покараний — йому мало не вибило мізки важкими дверима, що крутилися при вході. Дякувати капітанові — в останню мить устиг підставити лікоть, прийнявши удар на себе.

— Ох, Мат-ти Божа! — тільки й зміг вимовити дячок, нервово потираючи долонею забитого лоба.

— Ви б, Антонію Павловичу, зважали на чин, не лізли поперед отця Михайла в пекло! — несхвально зауважив Голощок.