— Не плутайте гарний настрій із гарною людиною…
Антоній не розумів, але решта, мабуть, усе розуміли.
Тільки його прізвище вдалося дізнатися — Шипучин. І то лише тому, що про нього часто згадували в третій особі. І ще казали — Едик.
Бувають люди, у яких на обличчі написано: щасливчик. У таких навіть борода сивіє рівно, красиво, а не як у пересічних грішників — жмутами. Цей Шипучин, судячи з усього, із таких.
Був тут, утім, ще один бородань, але зовсім іншої якості. З вигляду геть східний, навіть борода така — чи то єврей, чи то горянин, але з сумирних. Звали його чи то Борис, чи то Григорій, з часом дячок остаточно заплутався: двоє їх, чи один, чи вже в очах двоїться? Може, тому його так звали, що один Борис уже був, і треба було якось їх розрізняти?
Хай там як, Борис-Григорій сидів окремо, незалежно, блимаючи очима крізь скельця окулярів. Кучерявий тезко все підколював його:
— Ну то що на це нам скаже великий письменник сучасності?
Тут виникла якась незручність: чолов’яга в окулярах, здається, навіть трохи образився, але виправив ситуацію Шипучин:
— Борю, про що ти? Ми всі тут так чи інакше письменники. Чи тебе вже не цікавить наша думка?
Щойно мова зайшла про письменників, товстий Дмитро відволікся від книжки, глянув із цікавістю. Але, усвідомивши, що йдеться не про нього, а взагалі, тут же знову втупився в сторінку.
Був ще й п’ятий — з вовчими очима й гострими вухами, як у старого письменника Катаєва, але з голосом високим і м’якою, але впевненою манерою говорити. Як зрозумів Антоній, саме він був господарем резервного офісу, що, втім, ніяк його не вирізняло з решти, та й ні на яке керівництво він не зазіхав.
Отже, їх усе-таки було п’ятеро: двоє кучерявих, двоє бородатих і один вовчоокий. Ішлося про речі нагальні, серйозні, стежити за розмовою було нелегко, хоча й цікаво: говорили з болем, з гіркотою, з образою, з надією.
— Істина не лоно, а шлях. У ній важко жити, але рухатися до неї можна…
— Не людське життя їм важливе, а державні ідеї…
— Народ не мовчить, кричить на весь голос. Але кричить він ті дурниці, якими його напхано…
— Не можеш робити добро — не роби… Але утримуватися від зла здатний кожен.
— Перевернути ситуацію, поставити з голови на ноги — весь народ для цього не потрібний, було б людей достатньо.
— Мені смішно, друзі, слухати ваші романтичне марення… Загальним голосуванням революції не роблять, конвент лише освячує легітимність вождя. Потрібен лідер, Марат або принаймні Робесп’єр… Словом, звичайна надлюдина.
— Знаєш, що погане в надлюдині? Там, де вона з’являється, моментально з’являються й нелюди… Їх або призначають на цю роль, або вони самі опускаються навколішки…
— Нікуди ти звідси не втечеш, нікуди. Виїдеш, помреш, однаково залишишся росіянином — чи ти Єврей, чи грузин, та хоч чистокровний китаєць. Навіть у загробному житті будеш із країною, з її кров’ю та болем, тільки зробити більше нічого не зможеш…
ebooksa