Ангел пригляду

— Як останнього лоха? — підказав князь.

І скрушно кивнув.

У Суботи на язиці крутилося кілька міцних слів, але князь, попереджуючи, скинув руку.

— Не заперечую, іноді ми теж лукавимо, — промовив він, — але хто ж не лукавить? Ви ж знали, що ніяка книжка не коштує таких грошей. Не буває таких гонорарів… І все ж погодилися. То хто тут лукавив: ми чи ви із самим собою?

На хвилину запала важка пауза.

— Я хочу знати, що тут відбувається, — похмуро сказав Субота. — Я, зрештою, маю право.

— Звичайно, маєте, — знову закивав хіліарх. — Ви маєте право знати, а ми не маємо права про це казати. Можу повідомити лише одне: вам дано…

Тут він замовк, підшукуючи слово, скривився, але все-таки закінчив:

— Ну, скажімо, дар згори. Ви здатні бачити… деякі факти, пов’язані з особами, які нас цікавлять…

— Геніусе! — Діана застережливо підняла руку. Князь люто озирнувся, мало ікла не вишкірив.

— Усі геть! — гаркнув він. — Усі, крім Суботи. Він слушно каже: нам час серйозно поговорити.

Від звуків цього голосу позадкували всі: і темні, і безстрашна Діана.

— Але Дій… — почала була вона.

— Про нього я все сказав минулого разу, — князь явно уникав дивитися на неї.— І не зви його Дієм. Він не Дій, а Діт, і годі про це.

Діана спохмурніла, глянула спідлоба, але заперечити не наважилася. Вона обернулась і пішла геть райським садом. За нею з явним полегшенням затрюхикали темні.

— Знайдіть мені Чилініна! — гукнув навздогін князь. — І раніше, ніж до нього дістанеться Михаїл.

Ще через кілька секунд усі троє зникли серед буйної зелені, немов їх і не було. Князь знову глянув на Суботу, і знову, як у перший день їхнього знайомства, у його очах промайнув добре приховуваний біль.

— Скажіть, Юрію Олексійовичу, тільки одну річ: було у вас щось із Діаною?

Чого завгодно чекав Субота, але тільки не такої відвертості. Він зашарівся, потім зблід і нарешті розсердився. Запитав:

— А вам що до цього?