Ангел пригляду

— А хто стежить?

— Та Бог його знає,— безтурботно озвався панотець Михайло.

Ясна річ, пом’янути Бога було доречно. Але капітан не був духовною особою і не міг так беззастережно покластися на Всевишнього, як панотець Михайло або дячок Антоній. Тут треба терміново з’ясувати ситуацію, інакше навіть утечею не врятуватись. Утім, руки в капітана зв’язані — поруч Катерина, панотець Михайло і той самий дячок, хай йому грець…

Але чого це він сполохався? Поки що ж нічого не сталося, подивимося, що далі… А погляд… Може, й здалося. Якщо навіть справді за ними стежать, то навряд чи вороги нападуть просто тут, у людному місці. Люди спецслужб та інших секретних структур не люблять розголосу.

— Що будемо робити? — запитав Голощок у панотця.

Той відкрив був рот, але сказати нічого не встиг, бо немов з-під землі виріс перед ними спритний хлопчина — з тих, кого раз побачиш, а потім нізащо не згадаєш. Середнього зросту, статури теж середньої, скоріше миршавої, ніс чи то кирпатий, чи то булькатий — не розбереш, блакитні пронизливі очі, що ж до віку… чи то сімнадцять, чи то всі тридцять.

— Чого тобі, хлопче? — напружився капітан, обмацав очима парубка: вигляд нічого не означає, головне — вишкіл. Щоб уколоти пером, особливої сили не треба, а результат може бути кепський.

— Дай закурити, піхото, — пацан сліпуче всміхнувся, дивлячись капітанові просто в очі.

Капітан, може, врізав би йому і за «піхоту», і за «закурити», але не встиг.

— Письменника шукаєте?

І хоч дивився він, як і раніше, на Голощока, було зрозуміло, що питання не до нього, а до панотця Михайла.

Той посвердлив хлопця поглядом, похитнувся, прогудів неголосно:

— Ну…

— Тоді давай, піхото, не гальмуй, — це вже капітанові,— пригости цигаркою.

Капітан видобув з кишені пачку «Мальборо», простягнув блакитноокому. Той потяг цигарки — одну, другу, третю — не дуже кваплячись, а сам промовляв кутиком рота, швидко, але виразно.

— Письменника немає. На нього темні полювання почали, мусив тікати. Та ви не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Я саме за вами, миттю відправлю в надійне місце. В’їжджаєте?

— А ти сам хто? — втрутився нетямущий дячок, вирішивши бути пильним.

— Я хто треба, тільки часу в нас обмаль, — хлопець тягнув уже наступну сигарету. — Двадцять секунд, щоб у машину сісти, потім пізно буде. До речі, в разі чого не рипайтесь, однаково не відбитися… То як, брати-кролики, їдемо чи тут накладемо головами?

— Їдемо! — рішуче промовив панотець Михайло.

— Піхота на переднє сидіння, клір і причт — на заднє,— хлопець підморгнув, круто розвернувся і легкою ходою рушив до непримітної сірої «вольво». Решта пішли за ним.