Антоній не встигав головою крутити — здавалося, глянеш на промовця, стане зрозуміліше, про що він. Зрозуміліше не ставало, але видно було, що на пересічний люд вони не дуже зважали, це правда. Однак не жаліли й себе.
— Ми, націонал-зрадники і п’ята колона, маємо зрозуміти, що нам ніхто не подякує. І не мусимо ні чекати, ні сподіватися на чиюсь вдячність!
— Дарма ти так, не знаєш ти народу.
— Я якраз добре його знаю, тому для себе особисто нічого доброго не чекаю. Але все одно це не привід відмовлятися від доброї справи.
Антоній прислухався, не міг зрозуміти, чи це все серйозно, а чи жартома.
— Між іншим, хто з нас більший ворог народу? Треба затвердити ієрархію — хто перший, хто другий…
— Як же ти її затвердиш? Погони, чи що, запровадити?
— Це ідея…
— Я відразу відмовляюся від першості.
— Відсидітися хочеш?
Вони всі продовжували говорити, жартували, посміювались. Але Антоній уже не слухав, а з тривогою вдивлявся в них. Ці люди чомусь здавалися йому дивно знайомими. Але ж він нікого з них раніше не бачив. Почуття це було болісним, лякало… То знав чи не знав? І якщо знав, то звідки? Може, бачив когось уві сні, може, за цим стоїть те, що люди вчені називають словом «дежавю», а індуси — пам’яттю про минуле життя? Але Бог з ними, з індусами, а в нього, Антонія, ніякого минулого життя не було і бути не могло. Навіть подумати про таке соромно…
І раптом він згадав!
Усіх їх, від першого до останнього, зовсім нещодавно бачив він повішеними. Півгодини тому, коли вони скажено мчали по Москві, уся ця п’ятірка висіла, намальована на величезному плакаті, розтягнутому на стіні житлового будинку. А нижче було виведено величезними літерами: «Біси!»
Антоній зіщулився з жаху… Ось воно що — з вогню та в полум’я. Що тепер буде? Звелять зректися християнської віри? Ось вони, біси, і на жодному, звісно, хреста немає, та й бути не може…
Охоронець їхній, капітан Голощок, теж, видно, не дуже довіряє всій цій компанії, дивиться суворо. Може, відкликати вбік панотця Михайла з Катериною, шепнути на вушко, та й навтьоки? А капітан їх прикриє, він це, як людина військова, вміє.
Але тут, просто посеред цих панічних думок, Антоній дещо помітив, і настрій геть змінився. У розстебнутому комірці сорочки кучерявого Миті, що гортав свою книжку, блищав маленький хрестик.
У дячка відлягло від серця — не витримає бісів син на собі святе розп’яття. А якщо вже цей православний, то, може, й друзі його не такі страшні? Та й з чого б їм бути страшними? Те, що почув за ці півгодини старий паламар, було дивним, часто незрозумілим, іноді смішним, але не було в ньому ні злоби, ні страху. Навіть сумирний єврей в окулярах, що сидів окремо, теж здавався людиною доброю і чесною.
А якщо так, то діло зрозуміле: ніякі вони не біси. Та й бісами їх пойменували, що називається, фігурально: вороги. Але питання: чиї? Може, вони зовсім не добрим людям, а самому сатані вороги? І цей одвічний супротивник роду людського на них полює, через це й наклепи розвішує. Он Дмитро з хрестиком, та й панотець Михайло з добродієм в окулярах душевно розмовляють, зі взаємною повагою. Вони ж і Мишка-водія послали, щоб уберегти їх від отих справжніх бісів…
При цьому Антоній пригадав страшні, наче в прірву заглядаєш, порожні темні окуляри і здригнувся всім тілом. І стало йому соромно, що він хороших людей за бісів мало не сприйняв.
Тим часом нарада добігала кінця.
ebooksa