— Я — хаос і закон, — відповіла порожнеча. — Я — злочин і кара, я — життя і смерть. Я — Дій, корись мені!..
І тут Субота прокинувся.
Навколо були білі стіни, сам він лежав на білій канапі, а за масивними броньованими дверима несли вахту двоє темних з відділу реалізації — це Субота знав точно. І якби зараз з’явилася ціла армія, щоб вирвати його звідси, то мусила б безладно відступити. Це йому теж було відомо.
Але надія — штука божевільна, безумніша, ніж мрія, і з розумом ніяк не пов’язана. Ось чому він ще кілька секунд прислухався, сподіваючись на щось. Ні, ніхто не поспішав йому на допомогу. Звіряча туга охопила Суботу. Отже, все це не сон, він зовсім не помер і тепер сидить, ув’язнений у таємному притулку Геніуса, звідки немає виходу нічому живому, а може, й мертвому.
Учора… або ні, цілу вічність тому хіліарх заявив, що надійно сховає його від підступів Діани. Сам Субота, пригадується, не сказав так або ні, але його думка тут нікого не цікавила. Відтепер він змушений перебувати в цій кімнаті, і поки йому сниться архангел — байдуже, хто це: чи божевільний терорист, а чи дійсно надприродна сутність, — він потрібен. Потім з ним розправляться. Тепер він у цьому не сумнівався.
Він знову згадав закривавленого депутата. Теж, мабуть, попросили протягти якийсь законопроект, пообіцяли купу грошей, а потім узяли за зябра — і до в’язниці. Щоб вправлятися на ньому, як на живій ляльці, в бойових мистецтвах. О, Субота аж ніяк не дурень, йому відомо, які звичаї панують у великому бізнесі й політиці. Та тільки де був його мозок тоді, коли треба було твердо сказати «ні» клятому хіліарху з усім його чортячим легіоном?
Звичайно, за все доводиться платити, але ж не до такої міри! Якого біса він дав згоду? Не хотів, вагався, мучився сумнівами… І знову винні гроші, жадібність…
Так або приблизно так міркував Юрій Олексійович Субота в ту хвилину. Справжні його думки ми не беремось оприлюднити, бо не всякий папір витримає.
Його буквально трусило від гніву. Він хотів був кинутися до дверей, гатити в них кулаками, кричати, вимагати… Але чого, власне? Адвоката чи що? Але на біса адвокат у цьому чужому вимірі? Тут, схоже, і закони природи не дуже діють, не кажучи вже про закони людські…
Між тим двері безгучно відчинились, і в кімнату ввійшов темний в окулярах, несучи на витягнутих руках тацю. Там була пляшка шотландського карамельного «Далмор», прибор, келих. Зі страв: омлет із трюфелями, чорна ікра, рокфор, ще щось.
— Як спалося? — поцікавився темний.
— Ідіть до біса, — відрізав Субота, рішуче беручись за пляшку.
— Келих? — під самісінький ніс люб’язно підсунули богемське скло.
— До біса, я сказав! — прогарчав Субота, відкоркував і присмоктався до шийки. Поперхнувся дванадцятирічним скотчем, закашлявся, облився, почав витиратися рукавом.
— Навіщо себе мучити? — з докором запитав темний. — Є ж посуд…
Мучити себе дійсно не було особливої необхідності. Віскі з горла не давало Юрію Олексійовичу ніякого задоволення — він таки ж був алкоголіком цивілізованим, із залишками інтелігентності. Але темні були до того огидні Суботі, що він, здається, готовий був випорожнитись посеред своєї в’язниці, аби завдати їм прикрості. Та марно: охоронець був абсолютно спокійним.
— Ось папір, канцелярське приладдя, ноутбук, якщо побажаєте… — Усе перелічене, як за помахом чарівної палички, виникло на письмовому столі. Субота з осудом зиркнув на комп’ютер.
— А це навіщо?
— Фіксувати, що наснилося, — вишкірився темний.
Ні, все-таки їх можна зачепити, є в них слабкі місця.
ebooksa