Клара Пек, роздратована його глумуванням, уже знадвору крикнула:
— Я повернуся через годину. Не втікай!
Вона чула, як їй услід летів його регіт. Вона лише один раз зупинилася на доріжці, аби поглянути назад.
Цей дурень стояв біля драбини, дивлячись угору. Потім він стенув плечима, махнув руками, наче кажучи «якого дідька!», і…
Поліз по драбині, наче моряк.
Коли Клара Пек повернулася через годину, фургон служби «Геть щурів» все ще стояв на узбіччі.
— Дідько, — сказала вона, — я гадала, що він до цього часу вже закінчить. Дивний чоловік, топчеться довкола, хамить.
Вона зупинилася і прислухалася до будинку.
Тиша.
— Дивно! — пробурмотіла вона.
— Містере Тіммонс?! — гукнула жінка.
Відтак зрозумівши, що вона все ще за двадцять кроків від відчинених вхідних дверей, Клара Пек підійшла до порога.
— Є хтось
Вона ввійшла у тишу — тишу, схожу на ту, що панувала тут колись давно, ще до того, як миші перетворились у щурів, а щурі на сволоках горища перетанцювали у щось більше і страхітніше. Якщо вдихнути таку тишу, то вона тебе задушить.
Клара Пек глянула вниз сходового прогону, а тоді вгору, міцно обійнявши покупки, наче мертве немовля.
— Містере Тіммонс?…
Але в будинку панувала тиша.
Розсувна драбина все ще на когось чекала на сходовому майданчику.
Проте ляда була закрита.
«Що ж, він, безперечно, деінде, — подумала вона. — Не міг же він піднятися туди і зачинитися зсередини. Чортовий дурень просто пішов геть».