Сильвія розплющила очі, підвелась і пішла до спальні, у супроводі Марі Ґеналек і Трента. Це був очевидний сигнал розходитись, тож усі потиснули Трентові руку, побажали Сильвії добряче виспатись і забути про той прикрий інцидент. Коли Марі Ґеналек прощалася з ним, вона уникала дивитися Джекові в очі, проте той сердечно подякував їй за допомогу.
— Якщо потрібна моя допомога, можеш на неї розраховувати, Джеку, — сказав Вест, затримавшись, а потім поспішив униз сходами, аби наздогнати інших.
Трент сперся на поруччя, слухаючи їхні кроки та балаканину. Потім унизу грюкнули двері. У будинку запала тиша. Вагаючись, він вдивлявся у темряву, покусуючи губи. Потім, усе ще сповнений сумнівів — мабуть, я збожеволів! — Трент запалив свічку і зайшов до спальні. Сильвія лежала у ліжку. Він схилився над нею, ніжно відводячи з лоба її хвилясте волосся.
— Тобі вже ліпше, кохана?
Вона мовчки поглянула йому в очі. Від того, що він прочитав у її погляді, його охопило нервове тремтіння. Він сів на стілець, затуливши обличчя долонями. Врешті-решт вона заговорила дивним, геть незвичним для неї голосом, якого він ніколи не чув раніше. Трент опустив руки і слухав, непорушно застигнувши.
— Джеку, це все ж таки сталося. Я боялася цього, тремтіла від страху… О, як часто я прокидалась серед ночі з важким серцем і молилась, аби мені померти, перш ніж ти про все дізнаєшся!.. Бо я кохаю тебе, Джеку, і якщо ти підеш, я не зможу жити далі. Я обманула тебе. Це сталося ще до того, як ми зустрілись, але з того самого дня, коли ти побачив мене у сльозах у Люксембурзі[103] й заговорив до мене, Джеку, я була вірною тобі в усіх своїх думках і вчинках. Я закохалася у тебе з першого погляду і не сміла сказати тобі про це, боячись, що ти підеш геть. Відтоді моя любов до тебе лише міцнішала і… О, як я страждала! Страждала і не сміла тобі сказати. А тепер, коли ти знаєш усе, крім найгіршого… Нащо мені хвилюватися через нього зараз? Він був жорстоким, ох, яким він був жорстоким…
Вона сховала у долонях своє обличчя.
— Мені розповідати далі? Чи можу я розповісти тобі?.. О, Джеку, ти навіть не уявляєш…
Він не поворухнувся, втупившись невидющим поглядом у порожнечу.
— Я… я була надто молода, я нічого ще не знала, а він… він казав, що кохає мене…
Трент різко підвівся і вдарив по свічці стиснутим кулаком. Кімнату огорнула темрява.
Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили першу. Сильвія з гарячковою квапливістю продовжувала розповідати:
— Я маю тобі все розповісти! Коли ти освідчився мені у коханні, ти не запитував мене ні про що, але тоді, вже тоді було надто пізно.
Трент нерухомо сидів, але його розум працював з неймовірною швидкістю.
Сильвія, мила Сильвія, з якою він провів роки свого студентського життя, яка ділила з ним тягар похмурих днів облоги без жодних нарікань, ця худенька дівчина з блакитними очами, якою він так захоплювався, яку він дражнив чи пестив, відповідно до настрою, яка іноді так зворушувала його своєю палкою відданістю… Чи та ж сама Сильвія плакала тепер у темряві?
Він стиснув зуби. «Хай він помре! Хай він помре!» — але ж, заради Сильвії, заради
Вона лежала на ліжку, хвилясте волосся спадало їй на обличчя, тендітні білі руки притиснуті до грудей.
Він не міг її покинути. Він не міг лишитися з нею. Джек ніколи раніше не усвідомлював, наскільки кохає її. Вона була для нього вірним другом і доброю жінкою, проте… О, тепер він кохав її всім серцем і душею, збагнувши це, коли стало вже надто пізно. Надто пізно? Чому? Джек задумався про
О четвертій ранку він вийшов з в’язниці для засуджених разом з очільником американського представництва. Біля карети американського дипломата, що стояла навпроти, зібралася купка людей. Коні били копитами зледенілу дорогу, на передку сидів візник, скрутившись від холоду і кутаючись у якесь хутро. Савтварк допоміг секретареві дипломатичної місії піднятись у карету, а потім потиснув руку Трентові, подякувавши за допомогу.
— Як зауважив той негідник, — мовив він, — ваші свідчення були гіршими за копняка, але вони врятували його шкуру, принаймні наразі, та запобігли ускладненням.