Трент узяв хліб та, пережовуючи його шматок за шматком, повертав їжу травмованому чоловікові.
Час від часу кінні санітари проривалися вперед, розбризкуючи навколо себе багнюку. Було дуже холодно. Мовчазну процесію, що простувала мокрими лугами, вкрив туман. Коли вони піднялися на залізничний насип, їм стрілась інша колона, що рухалася паралельно з ними. Трент спостерігав за похмурими лавами, то чіткими, то розпливчастими, то геть зниклими у тумані. Одного разу вони взагалі зникли з його очей. Джек помітив, знову розшукавши їх поглядом, що тонка лінія, яка розділяла фланги, розширилась усередині та раптом змістилась на захід. Тієї самої миті туман попереду вибухнув глухим тріском. Строї почали ламатися, вояки розбігатися зі своїх колон — хто на захід, хто на схід, а тріскотіння все наростало. Повз них на повному скаку промчала батарея, тож Трент зі своїми товаришами відійшов убік, аби пропустити кінних. Кавалерія дала бій на правому фланзі батальйону. Щойно перший постріл з рушниці розітнув мовчазний туман, гармата з укріплення відповіла йому могутнім гуркотом. Офіцер проскакав повз, вигукуючи наказ, якого Трент не зміг розібрати. Проте він побачив, як шеренги солдатів попереду об’єдналися з його строєм і зникли у мороці. Інші офіцери під’їжджали до них і зі спини коней вигукували команди просто в туман. Тріскотіння попереду перетворилося на суцільний безперервний гуркіт.
Монотонне очікування виснажувало. Трент знову розжував трохи хліба для бійця позаду, що намагався проковтнути їжу. Зрештою, той знаком дозволив Джеку з’їсти решту самому. Капрал запропонував йому трохи бренді. Він випив, а коли обернувся, аби повернути флягу, то побачив, що капрал лежить мертвий на землі. Солдат поряд з ним знизав плечима й відкрив було рота, як щось вдарило його, і він скотився у канаву. Цієї хвилини кінь одного з офіцерів швидким галопом промчав назад до батальйону, шалено вицокуючи копитами. Він розтоптав одного чоловіка, іншого вдарив ногами у груди й відкинув геть. Офіцер ударив шпорами коня і врешті-решт зумів повернути тремтячу тварину у бік фронту. Здавалося, звуки бою наближалися. Штабний офіцер, що повільно басував туди-сюди перед батальйоном, раптово сіпнувся у сідлі й припав до конячої гриви. Його нога, з якої цебеніла кров, теліпалася у стремені. З туману вискочили вояки. Дороги, поля, канави — все було вкрито ними; хтось падав мертвий, хтось продовжував бігти. Вершники, що носились у мороці, здавалися Трентові примарами. Солдат за його спиною вилаявся: він теж побачив кінних і розпізнав у них уланів. Проте їхній батальйон і далі стояв без дії, а туман знову вкрив рівнину.
Полковник важко виліз на коня. Його кулеподібна голова ховалася за високим коміром хутряного доломана, товсті ноги звисали зі стремен.
Сурмачі зібралися довкола нього із сигнальними трубами напоготові. За спиною командувача штабний офіцер у блідо-блакитній куртці курив сигарету, розмовляючи з капітаном гусарів. Раптом з дороги попереду почувся шалений стукіт копит, і за мить до полковника під’їхав днювальний. Командувач відправив того у тил, кивнувши головою. Потім ліворуч пролунав збентежений гамір, що переріс у крик. Гусари промчали один за одним, наче вітер. Ескадрон за ескадроном зникав у суцільному тумані. Полковник розвернувся у сідлі, сурмачі просурмили сигнал, і весь батальйон покотився з насипу вниз. Перетнувши канави, вояки рушили болотистою рівниною. Трент майже відразу загубив своє кепі. Щось збило його з голови — він подумав, що то було віття дерева. Його товариші по зброї тут і там падали у багнюку, мабуть, як йому здавалося, послизнувшись на кризі. Один упав просто йому на руки: він зупинився, аби допомогти, проте солдат заволав від одного доторку, а офіцер прокричав: «Уперед! Уперед!», тож він пішов далі.
То був довгий похід крізь туман. Часто йому доводилося спиратися на гвинтівку, аби рухатись далі. Коли врешті-решт батальйон упав, задиханий, за залізничним насипом, Джек роззирнувся навкруги. Він відчував потребу діяти, шалену фізичну жагу вбивати і нищити. Його охопило непереборне бажання увірватися до ворожих лав і шматувати усіх, хто потрапить під руку. Йому кортіло стріляти, він з нетерпінням чекав нагоди випробувати тонкий гострий багнет, прикріплений біля дула гвинтівки. Бажання вбивати й нищити, допоки може тримати зброю в руках, було раптовим… А потім, так само раптово, Трентові захотілось повернутися додому. Він почув балачки про те, що половину батальйону знищено, він бачив, як солдат обшукував мерця під насипом. Усе ще тепле тіло було вбране в дивний однострій, проте навіть угледівши прострілений наскрізь шолом, що лежав за кілька дюймів від нього, Трент не міг до кінця збагнути,
Полковник сидів верхи на коні неподалік від Джека. Його очі палали під закривавленим кепі. Трент чув, як той відповідає офіцерові:
— Ми можемо встояти, але ще одна атака, ще один залп — і в мене не лишиться людей, навіть аби сурмити в сурми.
— Тут були пруссаки? — спитав Трент солдата, який намагався спинити кров, що тонкою цівкою текла по його волоссю.
— Так. Гусари їх відігнали. Ми потрапили під перехресний вогонь.
— Ми підтримуємо батарею, що на насипу, — додав інший.
Потім їхній батальйон виліз на насип і рушив уздовж понівечених рейок. Трент підняв холоші штанів і заправив їх у вовняні шкарпетки. Батальйон знов зупинився, деякі солдати сіли перепочити просто на залізничну колію. Трент поглянув на пораненого товариша з академії мистецтв. Той стояв поряд, блідий наче смерть. Посилився ворожий обстріл. Туман ненадовго розвіявся, і він побачив на колії попереду застиглий перший батальйон, побачив полки на кожному фланзі, а коли все довкола знову заволокло густою імлою, ліворуч від Трента зазвучали бойові барабани та сурми. Серед солдатів прокотилася тривога. Полковник підняв догори руку, барабани відбили команду — і батальйон вирушив крізь туман.
Тепер вони були неподалік від лінії фронту: мірою просування батальйон почав відстрілюватися. Санітари бігцем поверталися у тил, гусари проносилися повз, наче привиди. Нарешті вони дісталися самого фронту. Усе довкола перетворилось на суцільну метушню і безлад, з туману, на відстані простягнутої руки, долинали скрики, стогони та залпи рушниць. Повсюди падали снаряди: вони розривалися біля насипу, вкриваючи все довкола зледенілою сльотою. Трентові стало лячно. Він боявся
Ще один снаряд, ще одна вибухова хвиля накрила та майже оглушила його. Джек втрачав сили. Усі солдати праворуч полягли. Голова запаморочилась, дим і туман одурманювали його. Він обіперся рукою на те, що виявилося колесом від лафета[108]. Раптом на нього іззаду накинувся супротивник і вдарив його шомполом по голові. Проте майже одразу ж ворог швидко відступив назад з прохромленою багнетом шиєю. Трент усвідомив, що щойно вбив людину. Він машинально нахилився, аби підібрати гвинтівку, але багнет усе ще стирчав із шиї солдата, який марно намагався витягнути його закривавленими руками. Джекові стало зле, він притулився до гармати. Всюди навколо нього йшов бій, повітря сповнилося запахом поту й диму. Хтось схопив його спереду і ззаду, але їх також атакували зі спини. Зрештою, клацання багнетів розлютило його настільки, що він схопив шомпол і щосили відбивався ним, допоки не розторощив на друзки.
Якийсь вояка вчепився рукою Трентові в шию і повалив його на землю. Однак Джекові вдалося вивернутися і голіруч задушити супротивника. Він звівся на коліна і бачив, як його товариш розпластався на гарматі з простреленим обличчям; він бачив, як полковник звалився із сідла у багнюку. А потім світ поплив перед його очима.
Прийшовши до тями, Джек усвідомив, що лежить на насипу між рейками. Обабіч нього юрмилися вояки. Вони лаялись, стогнали і зникали в тумані. Трент важко підвівся на ноги і поплентався за ними. Одного разу він спинився, аби допомогти товаришу з розтрощеною щелепою, який не міг говорити, проте тримав його за руку, аж доки не впав мертвий на стужавілу землю. Потім він підтримував іншого, що кричав: «Тренте, то я, Філіп!», допоки різкий постріл з туману не позбавив його від ноші.
Згори налітав крижаний вітер, шматуючи імлу на клапті. На мить визирнуло сонце і кинуло зловісний погляд на голі ліси Венсена[109], що занурювались все глибше і глибше у закривавлений дим.
Коли дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили північ, рештки того, що нещодавно звалося армією, все ще юрбилася біля паризьких воріт.
Вони увійшли вночі — похмурий, заляпаний брудом натовп, знесилений голодом і втомою. Спочатку здійнялася товкотнеча, яка, однак, поступово влягалася, що більше солдатів тихо зникало у мовчазних вулицях. Згодом знову зчинилась метушня. Усе швидше просувалися військові, ескадрон за ескадроном, батарея за батареєю, коні били копитами. Ті, хто вижили на фронті, скупчувались біля воріт, кавалерія зіткнулась з артилерією, відстоюючи своє право пройти першими, поруч з ними товклася піхота. Тут крокували рештки полку, намагаючись зберегти хоч якусь подобу порядку, там галаслива юрма прокладала собі шлях до вулиць, за ними — вершники, солдати з гарматами і без них, офіцери з солдатами і без них, вервечка санітарних возів, колеса яких тріщать і стогнуть від перевантаження.
Німий від горя натовп спостерігав за ними.
ebooksa