Дипломат позіхнув:
— Свою частину роботи ми виконали. Хай тепер доводять, що він шпигун, а ми вмиваємо руки. Піднімайтеся, капітане! І ви з нами, Тренте!
— Мені треба перемовитися з капітаном Савтварком. Я не затримаю його надовго, — поспішно сказав Трент, а потім понизив голос:
— Савтварку, допоможіть тепер
— Розумію, — серйозно відповів капітан.
— Зробите це просто зараз?
— Просто зараз, — повторив той.
Їхні руки зустрілись у теплому рукостисканні, а потім капітан Савтварк піднявся в карету і знаком запросив Трента всередину. Той похитав головою і попрощався з ними. Екіпаж поїхав геть.
Він поглядом провів карету до рогу вулиці, а далі покрокував був до свого кварталу, проте за кілька кроків завагався, зупинився і зрештою вирушив у зворотному напрямку. Щось викликало в нього відразу — можливо, образ в’язня, з яким він нещодавно зустрівся. Йому хотілося залишитись наодинці зі своїми думками, аби зібрати їх докупи. Вечірні події неймовірно вразили його, але він зможе через це переступити, забути про все, розвіяти спогади і повернутися до Сильвії. Він ішов швидко, і згодом сумні думки почали відступати, але щойно він, задихавшись, спинився під Тріумфальною аркою, розуміння нестерпності становища, в якому він опинився, гіркота всіх змарнованих років життя раптово впали на нього і накрили, немов пеленою. Перед його очима постало спотворене гримасою жаху обличчя в’язня.
З тугою на серці він блукав туди-сюди під величною аркою у даремних спробах поладнати із власною свідомістю. Вдивляючись у гранітні плити, він читав назви битв та імена героїв, яких тут поховано, але його всюди переслідувало бліде обличчя Гартмана, скалячи від жаху зуби. Та чи був то жах? А може, тріумф? Від цієї думки він завмер, наче людина, що відчула лезо ножа на своїй горлянці. Трент розлючено обійшов навколо площі, а потім знову повернув назад, намагаючись втихомирити своє страждання.
Попри холод, його щоки палали від обурення і сорому. Сором? Чому? Може тому, що він одружився з дівчиною, яка випадково стала матір’ю? Чи
Немов прокинувшись з летаргії, яка майже заспокоїла гіркі думки, він підвів голову й роззирнувся навкруги. Туман швидко поглинав вулиці, стискаючи арку у своїх міцних обіймах. Йому треба йти додому. Страх залишитись на самоті охопив Трента.
— Агов, Філіпе!
Чоловік обернувся.
— Для мене лишилось місце? — прокричав Трент, але той лише помахав на прощання рукою і зник разом з рештою. Тепер повз Джека марширувала кавалерія, ескадрон за ескадроном зникаючи в темряві. Потім гармати, за ними — польовий госпіталь, далі знову нескінченні багнети. А ось проскакав кірасир верхи на змиленому коні, а попереду серед кількох кінних офіцерів він побачив генерала. Комір доломана[104] з каракулевого хутра прикривав його знекровлене обличчя.
Навколо ридали жінки. Одна з них намагалася запхати чорний буханець до рюкзака солдата. Той спробував допомогти їй, але рюкзак був зав’язаний, а гвинтівка заважала йому, тож Трент потримав зброю, поки жінка розстібнула рюкзак і сховала туди хлібину, після чого знову вдарилась у сльози. Гвинтівка виявилась не надто важкою і доволі зручною. А чи гострий той багнет? Трент перевірив на дотик. Раптом його охопило сильне, непереборне бажання…
—
Трент подивився у той бік. Вбивця щурів сміявся йому в обличчя. Проте коли солдат забрав у нього гвинтівку та, подякувавши, побіг наздогнати свій батальйон, хлопчак пірнув у юрбу біля ґрат, тільки його й бачили.
— Відходите? — запитав Трент у вояка, що перев’язував біля канави ногу.
— Еге ж.