Раптом якесь дівчисько схопило його за руку і завело до кафе, що стояло навпроти воріт. Кімната була переповнена солдатами: хтось сидів на підлозі, блідий та мовчазний, інші поранені стогнали від болю. У спертому задушливому повітрі було важко дихати.
— Вибирай, — сказала дівчинка, — їм це вже не знадобиться!
Серед купи речей на підлозі він знайшов шинель із каптуром і кепі. Вона допомогла йому стягнути пряжкою рюкзак, прикріпити до пояса патронташ і показала, як заряджати гвинтівку, тримаючи її на колінах. Він подякував. Дівчинка підвелася на ноги.
— Ви чужинець!
— Американець, — пояснив той, крокуючи до дверей, але дівчисько загородило йому дорогу.
— Я бретонка. Мій батько нагорі керує гарматою. Якщо ви шпигун, він вас пристрелить.
Вони мовчки вдивлялися одне в одного, а потім Трент нахилився й поцілував дівчинку в лоба.
— Молися за Францію, дитино, — пробурмотів він.
— За Францію і за вас, месьє, — відповіла вона з блідою усмішкою.
Він пробіг вулицею, проминувши ворота. Опинившись ззовні, Джек долучився до строю і проштовхнувся до дороги. До нього підійшов капрал, поглянув на нього і покликав офіцера.
— Тобі до шістдесятої, — крикнув капрал, звірившись з номером на його кепі.
— Нам не потрібні вільні стрільці[106], — додав офіцер, помітивши Трентові чорні штани.
— Я хотів би стати добровольцем замість товариша, — пояснив Трент. Офіцер ляснув його по плечу і пішов далі.
Ніхто не звертав на нього особливої уваги, тільки кілька бійців кинули погляд на його штани. Дорога, вкрита розталлю і багнюкою, була поорана колесами й копитами. Солдат попереду вивихнув ногу, потрапивши нею у заледенілу вибоїну, і тепер зі стогоном намагався видертися на вершину насипу. Рівнина обабіч дороги була сіра від талого снігу. То тут, то там за зруйнованими парканами ховалися фургони, з яких звисали білі прапори з червоним хрестом. Іноді за кучера був священик у вицвілому капелюсі, іноді скалічений містянин. Одного разу вони минули фургон, яким правила сестра милосердя[107]. Порожні мовчазні будинки з великими пробоїнами у стінах тіснилися обабіч дороги. Що далі входили вони у небезпечну зону, то менше слідів людського перебування траплялося на їхньому шляху.
Протягом походу Трента неабияк дратував чоловік позаду, що постійно наступав йому на п’яти. Вважаючи, що той робив це навмисно, Трент розвернувся, аби вилаяти свого супутника, і побачив знайомого студента академії красних мистецтв. Трент витріщився на нього.
— Я думав, ти у шпиталі!
Той хитнув головою, вказуючи на перев’язану щелепу.
— Ага, бачу, ти не можеш говорити. Я можу тобі чимось допомогти?
Поранений засунув руку до рюкзака і простягнув йому чорний буханець.
— Через зламану щелепу він не годен їсти. Він хоче, аби ти пережовував для нього хліб, — пояснив солдат, що крокував поряд.
ebooksa