Король у Жовтому

— Ці двері протримаються до кінця часів, — запевнила їх Колетта.

Брейт уважно оглянув низькі залізні двері, що здригалася під зливою ударів. Вест тривожно подивився на Колетту, але та не виказувала жодного хвилювання, тож він і сам заспокоївся.

— Навряд чи вони надовго тут затримаються, — сказав Брейт. — Скоріш за все, вони просто полюють на привидів у підвалах…

— Допоки не подумають, що тут заховано якісь цінні речі.

— Але, сподіваюся, тут нічого такого не заховано? — запитав Брейт.

— На жаль, дещо таки є, — змушений був визнати Вест. — Мій скупий домовласник…

Сильний удар ззовні та крик, що пролунав за ним, урвали Веста. Кілька потужних ударів струснули двері, а потім пролунав різкий дзенькіт, з яким трикутний шматок заліза впав усередину. Крізь отвір до підвалу пробилося сонячне світло.

Вест одразу ж припав на коліно, просунув дуло револьвера в отвір і вистріляв увесь барабан. Вулицею прокотилося відлуння пострілів, а потім запанувала цілковита тиша.

Проте невдовзі почувся легкий, спочатку немов несміливий, удар у двері, за ним ще і ще. Їхній гуркіт заповнив усе довкола.

— Сюди! — крикнув Вест, схопивши Колетту за руку. Мерщій за нами, Брейте! — і швидко побіг до снопа світла у дальньому кінці підвалу, що проникало із заґратованого люка вгорі. Вест знаком показав Брейтові вилізти йому на плечі.

— Відкинь цю решітку! Ти мусиш!

Напружившись з усіх сил, Брейт зрушив з місця люк, видерся назовні та з легкістю підняв Колетту з плечей Веста.

— Скоріше, старий! — гукнув той.

Брейт звісився вниз. Жовте світло заливало підвал, у повітрі ширився сморід керосину. Зачинені двері ще трималися, але величезний шматок заліза вже було виламано. Крізь нього вони бачили, як неясний силует пробирається всередину зі смолоскипом у руці.

— Скоріше! — прошепотів Брейт. — Підстрибуй! — і Вест повиснув на його руках, а Колетта підхопила за комір і допомогла тому вибратись. Зрештою, її нерви не витримали: дівчина почала істерично ридати. Вест міцно пригорнув її до себе і вивів через сад на сусідню вулицю. Там до них приєднався Брейт, після того як повернув люк на місце і привалив його цеглою, що валялася неподалік.

Усе навколо огортала темрява. Вони швидко крокували вулицею, яку осявали палаючі будинки та спалахи снарядів, оминаючи освітлені місця, і бачили оддалік серед руїн примарні постаті мародерів. Час від часу їм зустрічалися жінки, які геть втратили тяму від алкоголю та проклинали увесь світ, і якісь обірванці з почорнілими від кіптяви обличчями й руками. Нарешті, коли вони дісталися Сени і перейшли міст, Брейт сказав:

— Я маю повернутися. Хочу переконатися, що із Джеком і Сильвією все гаразд.

Вони пропустили натовп, що брів уздовж річки повз набережну д’Орсе поряд з казармами. Раптом Вест помітив, як плацом, чітко карбуючи крок, марширує взвод. Спочатку пройшов чоловік з ліхтарем, за ним кілька озброєних гвинтівками вояків, потім ще один з ліхтарем, що освітив смертельно бліде обличчя. Колетта злякано прошепотіла: «Гартман!», проте той швидко зник. Вони, затамувавши дихання, сховалися під мостом. Угорі прозвучали кроки, потім двері казарм зачинилися. Ліхтар на мить освітив потерну[110], натовп відтіснили до ґрат, і з кам’яного плацу пролунав залп з рушниць.

Один за одним уздовж набережної спалахували смолоскипи, вся площа сповнилася рухом. Вниз від Єлисейських Полів до площі Злагоди тягнулися учасники битви: то купкою, то юрбою. Вони прибували на вулиці міста у супроводі жінок та дітей. За ними ширився шепіт, вистуджений крижаним вітром, що гуляв під Тріумфальною аркою:

— Загубилися, загубилися…