— Але-но, — озвався Ілля. — Учора в нас був страшний бій.
Поступово мною опановувала сонна ленца. Повіяв вітерець, але він був жарким і не приніс бадьорості. Я трохи позасмагав, трохи поблукав мостом, поглядаючи вниз. Голова від цього вже майже не паморочилася, мабуть, я став звикати. Потім із сторожової вежі нашого острова двічі блиснуло.
— Зараз принесуть обід, — пояснив Ілля. — У нас там стоїть велике дзеркало, наче світловий телеграф виходить.
Я кивнув, роздивляючись його окуляри. Одна дужка у них була прикручена дротом, обидва шибки тріснули.
- Ілля, твоїм окулярам скільки років? - Не втримався я.
- А це не мої. Я свої розбив за місяць, як сюди потрапив. А це трофей, їх для мене Кріс здобув рік тому. Правда, тут стекла не ті, слабенькі, але все одно краще з ними ...
Як Кріс здобув очки, я питати не став. І так зрозуміло, що доброї волі ніхто б їх не віддав.
- Очкарикам тут складно, - сказав Ігор. — Як окуляри розіб"ють, так і хана... А ще хворим доводиться погано, різним сердечникам та діабетикам. Ліків немає. На тридцятому острові попався один такий, за тиждень помер. І не в бою, а так…
— Ти без свого магнітофона помер би, — відпарував Ілля. — Ось почекай, зламається щось, або касети протріш до дірок, і кінець. Ляжеш на ліжко і за тиждень помреш.
- Дай послухати, - попросив я Ігоря. Той охоче простяг пластмасову коробочку.
- На. Бо в мене всього три касети, ніхто їх уже слухати не хоче.
Я вдягнув навушники. І почув хрипкий чоловічий голос, який співав, наче вистрілював короткими, нерівними фразами:
— У каламутному дзеркалі овалі
Я ловлю свій рух,
У рамці тріснутої зловили
Нас із тобою відображення…
- Це "Спіраль часу"?
Він мовчки кивнув головою. Обличчя в нього стало задоволеним. А в навушниках все билася мелодія — жорстка, сильна, я навіть напружився, наче перед бійкою чи стрибком у холодну воду.
— І не вирватися, не втекти,
Світ прилип до холодної грані,