Лицарі сорока островів

- Точно.

— А навіщо вгору дивитися? — дивлячись на блискучу калюжку в ямці, спитав я. — Можна й униз…

Ілля навіть підскочив. Спокусити його на авантюру було простіше простого.

- Дімко!

- Дуй до Ритки! І без її дзеркала не повертайся! Швидше!

Останнє слово, схоже, було зайвим. Вже за кілька хвилин Ілля прибіг назад. Слідом за ним, явно заінтригований, йшов Сержан.

Чесно кажучи, фокус із дзеркалом вигадав не я. Про такий спосіб спостерігати за небом, коли не можна дивитися нагору, я прочитав у якійсь казці.

Поклавши дзеркальце на пісок, Ілля сів поруч.

— Дивитимусь я.

— Нічого подібного по черзі, — відпарював Сержан.

Під час заходу сонця була лише одна мить, коли погляд на небо загрожував покаранням. Очікування цілком могло виявитися довгим.

– Двадцять, двадцять один… – монотонно вважав Сержан. Дійшовши до ста двадцяти, він відштовхнув Іллю і вмостився перед дзеркальцем сам.

— Дивитимемося по дві хвилини.

Настала тиша. Я озирнувся на замок — чи ще немає охочих. Але хлопці ще не повернулись із мостів.

— Тарілки, що літають, бачиш? - поцікавився Ілля.

- Ага. Он сковорідка пролетіла… — сказав Сержан.

- Час. Відпочинь!

Тепер перед дзеркальцем я сидів. Сонце майже зникло за горизонтом, у сірому попелі морських хвиль згасав останній червоний куточок. Небо темніло, але лишалося звичайним. Та й що там можна побачити? Космічний корабель прибульців, що ширяє над планетою? Чи злощасну тарілку, що літає? Ну, нехай навіть і майне серед хмар іскорка, розкривши нам таємницю розташування спостережних пристроїв. Чи варто через це вигадувати ціле правило? З рогатки тарілки, що літають, не зіб"єш, а в тому, що за нами стежать, ми й так не сумніваємося. Не дивитися вгору під час заходу сонця. Не дивитися нагору…

- Час!

Над дзеркальцем знову був Ілля. Ми з Сержаном розчаровано переглянулися: сонячне проміння вже сповзало з флагштока сторожової вежі. Наставав вечір.