300 миль на схід

22
18
20
22
24
26
28
30

— Оту кислятину? — ​перепитав прибулий. 

— Оту кислятину, — ​підтвердив командир. — ​Тільки не розбий по дорозі. 

— Так точно-с! 

— Бачили, який у нього погляд? — ​запитав мій співрозмовник, щойно двері за Козловим зачинилися. — ​А ручиська? Цього типа побоювались навіть кавказці. Я і сам поруч з ним почуваюся, м’яко кажучи, некомфортно. Надто часто бачив, як він ламає людям кості й перерізає горлянки. Виглядає це геть неестетично, але для перемоги робітничо-селянської революції допускається і не таке… І ви би, товаришу Вістович, у його руках заспівали б іншої. 

Я змовчав, жадібно докурюючи свою цигарку. Однієї було мало, але попросити ще одну не наважувався. 

— Не здогадуєтесь, де ми зараз? — ​продовжив Олексій. — ​Ви ж бо тривалий час провели у Славуті. 

— Не здогадуюсь, — ​відповів. 

Стіни, стеля й цегла справді небагато мені розповідали. 

— Це винний погріб палацу Сангушків, — ​пояснив Олексій. — ​Точніше того, що лишилося від палацу. Повстала солдатня і тутешнє міське шумовиння після вбивства ненависного магната спершу знищили палацовий інтер’єр, разом із бібліотекою й колекцією картин, а потім цей люмпен-пролетаріат узявся руйнувати стіни. Спитаєте навіщо? З ненависті. Сліпої ненависті, яка підживлювалась їхнім невіглаством. Але вона, ця ненависть, прискорила наш прихід сюди. Це мутна вода, по якій іде вперед більшовицький човен. 

— Дивно таке чути від вас, — ​зазначив я. 

— Думали, я битиму себе в груди, стверджуючи, що в революції чисті руки? Аж ніяк. Руки в неї по лікті у крові. І це лише початок… 

На моє щастя, він знову відкрив папіросницю й запропонував мені закурити. 

— Я намагаюся бути щирим із вами, — ​сказав далі Олексій. — ​Чекаючи, ясна річ, того самого навзаєм… 

Повернувся Козлов, тримаючи в руках темну запліснявілу пляшку, дві склянки й коркотяг. Вино поставив між нами посередині, склянки, наче кельнер, кожному підсунув до його краю, коркотяг простягнув начальнику. Далі виструнчився і дочекався наказу повернутися за двері. 

— Що ж, пограймо у вашу гру, — ​мовив чекіст, обережно відкорковуючи пляшку. — ​Це вино зберігалося тут, у цьому погребі. Як ви почули, Козлов невисокої думки про знайдену колекцію. Йому, на жаль, дістались дві пляшки відмінної мальвазії… 

Найсвітліший князь, Роман Сангушко, думаю, почастував би своїх гостей за якої-небудь урочистої нагоди. Ми з вами, у певному розумінні, і справді тут гостюємо, а повторний прихід на Волинь Революції — ​чудовий привід для учти. Згодні зі мною?.. 

Закривши рукою напис на етикетці, Олексій наповнив дві чарки. 

— Скуштуйте, — ​запросив він. — ​І, якщо вгадаєте сорт цього вина та його вік, одразу звідси зможете вийти на волю. Я не жартую… Виноторговцю таке завдання цілком до снаги, а для в’язня — ​гарний шанс повернути свободу. 

— Навіщо вам ризикувати? — ​не повірив я. 

— Бо я азартний гравець і люблю ризик, — ​відповів той. — ​На полі бою зазвичай немає місця для гри, і тільки мій фронт — ​це по-своєму ломберний стіл[156]. Я не рубаю шаблею поляків і петлюрівців. Я граю проти них.