Кілька секунд ми мовчали, дивлячись один одному в очі. У погляді мого співрозмовника справді прочитувався азарт. Його темні очі аж іскрилися від задоволення. Здавалось, він і справді сидів зараз не в сутеренах, а в якому-небудь клубі за партією у бридж або в пікет.
Я взяв склянку з вином і підніс її до губ. Пити не поспішав. Найперше, вдихнув його запах — пряний, насичений, злегка солодкавий. Колір трунок мав темно-червоний, майже кривавий. Я охоче спробував би його за інших обставин, у добрій львівській або віденській ресторації у товаристві гарної жінки… Трішки відпивши, я мимоволі заплющив очі. Мені пригадалася Бейла, яка полюбляла під добре вино давати волю своїй винахідливій фантазії. Ми змагалися хто з нас відіп’є рівно третину бокала або кому вдасться прочитати рядок із вечірньої газети, дивлячись на нього через пляшкове скло. Та частіше ми читали поезію. Кожен мав прочитати строфу, яка б починалася з літер, узятих з винної етикетки. Для Бейли це було легко, вона багато знала напам’ять. А я ж мусив діставати книжки з її бібліотеки й підшуковувати відповідну поезію в Петрарки, Овідія, Вергілія, Шиллера, Ґете чи рядки з п’єс Шекспіра.
— І що скажете? — повернув мене до реальності чоловік навпроти.
— Я не певен.
— Раджу перебрати в пам’яті лише благородні вина. У цьому погребі навряд чи тримали абищо, — сказав він.
Я відпив ще один ковток і дослухався, як делікатно трунок діє на мої притуплені хворобою смакові рецептори.
— Думаю, вино з Бордо, — припустив нарешті.
— Так, — відповів Олексій. — А точніше?
— Як на мене, це… Ротшильд[157]. Не інакше.
Чекіст помовчав, а потім кутики його рота смикнулись у посмішці.
— Вгадали, чорт забирай! — вигукнув він. — Це справді Ротшильд. Старий князь мав відмінний смак.
Я не зводив з нього погляду.
— Що ж, ідіть, — сказав він нарешті.
— Справді? — не повірив я.
— Так, ми ж домовились, — підтвердив чекіст. — Двері он там. Козлову скажете, що я вас відпустив. Звісно, він не повірить, зайде сюди, але я підтверджу.
Не зводячи з нього недовірливого погляду, я підвівся й обережно рушив до виходу, наче йшов по замінованому полю. Коли моя рука вже майже торкнулася клямки, позаду мене знову почувся голос Олексія:
— Стривайте, — сказав він тоном людини, яка раптом пригадала щось направду важливе. — Ми домовлялися, що ви назвете ще вік вина. Чи не так?
Я завмер.
— Авжеж, — відповів йому замогильним голосом.
— Отже…