Я скорився й обережним кроком рушив до столу. Голова страшенно боліла, ноги ледве згинались у колінах, тому, сівши на запропоноване місце, відчув навіть полегшення.
— Нічого, скоро повернетесь до норми, — заспокоїв мене чоловік навпроти, наче і справді був у цьому переконаний.
— Хто ви? — важко промовив я.
Це були мої перші слова, промовлені в цьому могильному приміщенні. Військовий помовчав якусь мить, наче дослухаючись до відголосу мого питання.
— Спочатку волів би почути те саме від вас, — зазначив нарешті він.
— Я торговець вином. Моє ім’я…
— Ваше ім’я Адам Вістович, — перебив мене співрозмовник, — не треба мені дурнуватих псевдо. Прибережіть їх для когось іншого. І для іншого разу, якщо він буде!
Хвиля знервованості пробігла його благородним обличчям, але тієї ж миті чоловік опанував себе, і воно знову розгладилось.
— Мене можете називати Олексієм, — сказав він. — Вірите чи ні, але це моє справжнє ім’я.
Чоловік дістав папіросницю й запропонував цигарку. Я не відмовився, курити хотілося страшенно. Після цього він узяв куриво й собі. Далі витягнув з кишені сірники, черкнув і підніс вогонь знову спершу мені, а далі запалив сам. Така ґречність, втім, не видавалась награною. Рухи його були природними, як у людини, яка звикла шанувати етикет.
— Річ у тім, товаришу Вістович, що у санаторних покоях, де ви зупинились, ми знайшли ваш австрійський паспорт. Визнаю, сховали ви його дотепно: в металевій капсулі, яку помістили в пляшечку з кельнською водою, але й ми не в тім’я биті. Бачили хитрунів і не таких, — пояснив Олексій, видихаючи перший густий струмінь тютюнового диму. — Тож заперечувати справжнє ім’я для вас уже безглуздо. Пропоную минути цей етап нашої бесіди й перейти далі.
— А до моєї кімнати в санаторії вас провів розпорядник? — поцікавився я.
Співрозмовник ствердно кивнув.
— Не тримайте на нього зла, — сказав Олексій. — У бідолахи не було вибору. Ми, знаєте, вміємо бути переконливими…
Я набрав у легені більше нахабства ніж повітря й запитав:
— І на біса чекістам скромний торговець вином?
Чоловік засміявся.
— Ви мені починаєте подобатись, Вістовичу, їй-богу, — сказав він. — «Скромний торговець вином», це ж треба. Козлов! — гукнув він, повернувши голову вбік дверей.
Завіси знову заскрипіли, й досередини зайшов дебелий чорновусий конармієць з револьверною кобурою і кавказьким кинджалом на поясі. Нарешті я побачив того, чиї черевики скрипіли підошвами біля мого обличчя.
— Принеси вино, — наказав йому Олексій.
ebooksa