— 1850-й, — сказав я навмання, знаючи, що й так не вгадаю.
Олексій скривив розчаровану гримасу й підвівся з-за столу.
— А ось тут, дорогий Вістовичу, варто було проявити кмітливість. Старий князь, затятий полонофіл, любив символічність у всьому… — сказав він. — І цю пляшку, думаю, відкоркував би 11 листопада 1918 року[158]. Якби дожив.
— Вино 1863 року…[159], — тихо промовив я.
— Атож.
Він випив зі своєї чарки і долив трохи мені.
— На сьогодні досить, — підсумував Олексій. — Маю надію, що переконав вас, по-перше, у тому, що не всі червоні такі звірі, як про нас розповідають. А по-друге, що ми можемо один одному довіряти. Адже можемо?
Я був втомлений розмовою і до того ж ще недостатньо здоровий, тому тільки безсило кивнув.
— До завтра, — попрощався він і вийшов, прихопивши пляшку.
Я повернувся до свого кутка під стіною і знову ліг, наче побитий пес. Ця не надто довга розмова чомусь мене страшенно втомила. Тому не минуло й хвилини, як я провалився у прірву сну.
Розбудив мене Козлов, безцеремонно копнувши у бік черевиком. Лють гарячою хвилею вдарила мені в голову, захотілося кинутись на нього й придушити, але, зціпивши зуби, я опанував себе. Ослаблений і голодний, я заледве чи мав би якісь шанси проти цього здорованя.
— Вставай, зараз командир прийде, — буркнув Козлов, свердлячи мене своїм ненависним поглядом.
Я скорився. Спочатку звівся на ноги, потім підійшов до столу й сів на свій стілець.
— Я б тебе прирізав, петлюрівська собако… — у потилицю мені промовив Козлов. Голос його був трохи стишений, але все ж виразний. — Не знаю, чому командир з тобою панькається.
Відчинилися двері, і зайшов Олексій. Дав знак моєму навіженому конвоїру вийти, а потім сів навпроти мене. Обличчя допитувача цього разу було напружене, губи стиснуті, очі звужені до щілин.
— Як спалось? — кинув він мені.
— Чудово.
Олексій гмикнув.
— Спілкувались із Козловим?
— Так, йому хочеться мене прирізати.