— Мені прикро, що довелося вас турбувати раніше визначеного часу, — зніяковіло промовив гість.
— Облиште, — відмахнувся Шобер. — Я був готовий до такого розвитку подій. Ви ж бачите, у моєму домі озброєні охоронці.
— А де ваша дружина?
— Поїхала в Лінц, до доньки. Давно збиралася її навідати.
Господар наповнив чарки. Обидвоє випили за один раз і трохи помовчали.
— Мені вас нічим потішити, пане Вістовичу, — неохоче порушив мовчанку Шобер. — Канцлер ухвалив рішення на користь Росії. Вас віддають більшовикам.
— Тоді це поминки, — засміявся той. — І день відповідний: 31 жовтня. Завтра починаються задушні дні.
— Лишіть свій бісів чорний гумор… Краще скажіть мені ось що: куди б ви подалися, якби раптом змогли вибратися за межі Австрії?
— У Німеччину, — трохи подумавши, відповів оберкомісар.
— У вас там є впливові друзі?
— Не знаю, наскільки вони впливові зараз… Вони з кайзерської розвідки і колись мені заборгували.
— Хто саме?
— Майор Фішер, наприклад.
Шобер кивнув.
— Уже полковник, до речі. І ще при посаді.
Він вказав на телефонічний апарат біля вікна і продовжив:
— Отже, вип’ємо ще по одній чарці, а потім зателефонуємо в Берлін і повідомимо полковнику, що зараз найкращий час вам віддячити. Кращого, думаю, вже не буде. Після дзвінка негайно їдемо з Відня. Зупинимось на певний час у моєму будинку в Гальштаті[169]. Там вас не шукатимуть. Та й мене також…
На високогір’ї Альп сніг, зазвичай, з’являється вже у вересні, а до листопада снігова ковдра рясно вкриває підніжжя гір, а відтак і маленькі села та крихітні гірські міста такі, як Гальштат. Чиясь невидима рука, здавалось, дивом зуміла втиснути його зґрабні дерев’яні будиночки, кілька кам’яниць та дві церкви (католицьку й протестантську) на єдиний рівний клаптик поверхні між скелястим хребтом і мальовничим озером, що живилося водоспадами й водами неширокої, зате стрімкої річки Траун.
Ще не так давно дістатися сюди можна було тільки човном. Населення жило переважно з добування гірської солі, яку робітники на плечах, у велетенських кошиках зносили донизу, щоб відправити озером на продаж. Лише наприкінці минулого століття, після численних невдалих спроб, інженери зуміли прокласти сюди дорогу. А перед Великою війною — збудувати вузькоколійну залізницю.
Ці інженерні потуги лишили на скелястому альпійському тілі численні шрами: ялові або недобудовані тунелі, розлами, спричинені вибухами будівельного динаміту, або й цілі провалля, які не задумував Господь, коли створював Зальцкаммерґут.
ebooksa