— У вас замовлено столик?
— Гадаю так, але… Чи дозволите мені просто почекати? Я, на жаль, прийшла завчасно.
Метрдотель співчутливо кивнув.
— Дозвольте запропонувати вам чаю.
— Чаю неодмінно! — почувся збоку чоловічий голос, у якому вловлювався ледь помітний акцент. — І трохи бренді, як на мене, також не завадить…
Обидвоє повернулися до мовця й побачили перед собою міцного сивуватого чоловіка в темно-коричневому гарнітурі.
— О, ви, мабуть, містер Стерлінґ! — радісно вигукнула дівчина.
— Саме так.
— Даруйте, я прийшла раніше і… — вона зніяковіло розвела руками.
— Ми з вами маємо схожу звичку. Я також усе життя боюся запізнитися.
Метрдотель нагадав про себе делікатним «кхм» і запропонував провести їх до вільного столика. Потім записав замовлення і поспішно відійшов, залишивши їх самих.
— Як вам наша лондонська погода? — запитала Кетрін, аби якось заповнити незручну паузу.
— Мало чим відрізняється від віденської. У нас також дощить, — відповів Стерлінґ.
— Ніколи не була у Відні.
Журналістка поклала на стіл свого записника, однак з-поміж його сторінок тієї ж миті на скатертину висипалась ціла купа записок на окремих клаптиках паперу.
— Даруйте, — невідомо чому вибачилась вона. — Якщо чесно, то це мій перший великий матеріал, і я трохи нервуюся.
Австрієць кивнув.
— Що ж, а я написав книжку, про яку Сомерсет Моем[174] відгукнувся, як про найгірший серед найкращих цьогорічних дебютів. Тож підстави нервуватися маємо обоє, — сказав він.
Вони засміялись, напруження розвіялося, і Кетрін почала розмову ще до того, як принесли чай:
— Чи правда, що ви були змушені вибрати собі літературний псевдонім, бо в Австрії займаєте важливу державну посаду? — запитала вона.
ebooksa