Уже два дні після приїзду сюди Вістович використовував усе передобіддя, щоб прогулятися тутешніми околицями. Часу у другій половині дня не було — темніло у цій порі напрочуд швидко.
Шобер лишався у своєму будинку, сидів за столом перед друкарською машинкою, курив, пив бренді й час від часу вистукував на ній речення-два. Зазвичай усі його творчі потуги цим і завершувались. Тоді він щось нервово нотував у записнику, закреслював написане і починав писати знову. Могло здатися, що всі його віденські проблеми залишилися у Відні. А Вістович просто дав йому привід вибратися на певний час зі столиці.
Звісна річ, це було не так. Він знав, що з відставкою Реннера чимало зміниться. Відень перетвориться на киплячий котел, у який, після повернення, доведеться пірнути і йому самому. Крім того, він буде змушений пояснювати новому канцлеру, куди подівся заарештований оберкомісар, і як тепер бути з двома амбасадами, польською та радянською, які вимагатимуть пояснень в австрійської влади.
«Але це буде потім, — казав він собі і ставив у «Ремінгтон»[170] чистий аркуш паперу. — А поки трохи свободи…»
Вістович у цей час брав на плече стару лефошівку[171] і йшов на прогулянку. Якщо погода була ясна і не сніжило, йому вдавалося піднятись доволі високо в гори, звідки проглядався казковий альпійський краєвид.
Ці свої кількагодинні мандри він подумки називав прогулянками з власним сумлінням і пам’яттю. Вони говорили з ним, коли навколо панувала велична тиша. Напередодні свого від’їзду до Німеччини, коли днина видалась напрочуд погожою, і він зумів піднятися як ніколи високо, чоловік спробував востаннє підсумувати ці внутрішні діалоги. Вже завтра вони з Шобером збираються виїхати до Зальцбурґа, там він сяде в поїзд до Мюнхена, а звідти — до Берліна, де його зустріне полковник Фішер. Як добре, що той не забув, скільки разів комісар із Лемберга допомагав прусській розвідці.
Умостившись на камені, Вістович, примруживши очі, кілька хвилин милувався горою Дахштайн, що височіла над рештою, мов шахова королева, вбрана в корону з округлих скель. Морозяне повітря приємно пощипувало шкіру і, здавалось, от‑от задзвенить, мов кришталь.
Він пригадав Бейлу, якій не зумів допомогти у важкий час, а тому це зробив інший. Отой торговий аташе Гофман, якому вона тепер належить. Який виборов право називатися її чоловіком. Який, мабуть, втратив голову від кохання, і Вістович добре його розуміє. А ще він йому заздрить і готовий убити з рушниці, яку стискає зараз у руках. Та, поміж тим, насамперед йому вдячний… Бейла жива, і це — найважливіше.
Далі пам’ять і сумління нагадали йому Владиславу. Бідолаха віддала йому стільки теплоти й турботи, а він не знайшов способу навіть попрощатися. Щоправда, він залишив Шоберу чималу суму грошей і попросив передати їй. Тих коштів мало би вистачити на кілька місяців, доки жінка шукатиме нового постояльця.
Цікаво, що вона зробить із речами, які він залишив у кімнаті? Віднесе у поліцію? Знищить? Продасть? Віддасть у Карітас[172]?
Та найбільшою мукою зараз було думати про таємницю, яку розповіла йому Емма, і яку він пообіцяв зберегти: брудний підлий метод, до якого збираються вдатися більшовицькі посіпаки, щоб прибрати з посади Шобера. А може, й далі шантажувати його навіть після цього.
«Ти мав би повідомити його про все, — говорило сумління. — Це було б чесно щодо людини, яка тебе врятувала. Слово, дане Еммі, — ніщо в порівнянні з крахом його кар’єри».
«Може й так, але що це змінить? — виправдовувався подумки Вістович. — Навіть якщо я розповім йому? Що це змінить? Що він встигне зробити? Завчасно піде з посади? Відречеться від сина?.. Аж ніяк».
Він підвівся й попрямував до покинутого тунелю, крізь який не раз проходив на інший бік гірського хребта. Вже біля самого входу пам’ять нагадала йому про Меріана Купера. Летуна-сміливця, який втрапив через нього у полон.
— Але ж він вижив, — промовив чоловік уголос. — Він вижив! Я більше не мушу себе картати, чорт забирай!..
Опинившись у темній пащі тунелю, Вістович рушив уже повільніше. Після яскравого гірського сонця, що відбивалося від снігового шару й немилосердно сліпило очі, його зір погано сприйняв майже цілковиту темряву з цяткою світла вдалині. Він знав, що тунель тягнеться приблизно триста кроків, які доведеться пройти навпомацки, але з іншого боку краєвид ще розкішніший. Завтра він поїде звідси, тож варто побачити його востаннє.
Зненацька десь на середині дороги світло попереду потускніло. А зовні долинуло диявольське ревіння.
«Буря, — подумав оберкомісар. — Пощастило сховатися тут…»
Він притулився плечем до стіни і чекав. Погода в Альпах змінювалася різко, часом і оком не змигнеш, як замість ясного сонця небо затягували свинцеві хмари. Бувало, щоправда, і навпаки. Треба набратися терпіння і просто почекати. Єдине, що його по-справжньому непокоїло — чи не засипле снігом стежку, якою він сюди піднявся. Бо якщо так станеться, то спускатися цими стрімкими схилами буде вкрай важко.
Раптом звідтіля, куди він ішов, почулися ледь виразні кроки. Вістович спершу вирішив, що йому вчувається, або ж то був лише відзвук бурі, проте слідом за кроками попереду замиготіло світло ліхтаря.
ebooksa