— Щодо Шобера, то це підло, Еммо, — сказав він.
— Але дієво, — відповіла вона. — За теперішніх часів, перебирати засобами не випадає.
Він одягнув плаща.
— Оті двоє проведуть мене додому? Чи до найближчої канави? — з усмішкою запитав він, кивнувши вбік незнайомців.
Жінка стенула плечима.
— Щиро кажучи, не знаю, — відповіла вона. — Але я, здається, про все тебе попередила.
Чоловік надягнув капелюха і востаннє вловив її погляд.
— Прощавай, Еммо, — сказав він їй.
— Прощавайте, дорогий комісаре Вістовичу, — стишено мовила жінка.
Львів’янин попрямував до виходу, і двоє невідомих, як він і передбачав, подалися за ним услід.
Чоловік пішов спочатку повільним кроком, а далі потроху почав прискорюватись. Дві тіні позаду незмінно дотримувались при цьому сталої дистанції, не збільшуючи її, хоч і не скорочуючи. Вістович не озирався, але добре відчував їхню присутність. По шкірі пробігли знайомі сироти. Так бувало завжди, коли небезпека буквально дихала йому в карк.
Трохи поміркувавши, оберкомісар спочатку рушив добре освітленою Рінґштрассе, але не пройшовши й сотні кроків, несподівано звернув праворуч у напрямку Шведського мосту[167].
Ліхтарів на вулицях, що вели до набережної, було значно менше, хідники під ногами нерівні та помережені дрібними ямами, і чоловік з приємністю дослухався, як переслідувачі позаду час від часу спіткаються, стишено при цьому лаючись. Сам же він чудово знав тутешню дорогу і не раз, будучи на службі, проходив тут по кілька разів за ніч.
Уже за п’ять хвилин у темряві почувся плюскітливий шепіт Дунаю, а в ніздрі вдарила важка річкова волога. Ще за мить попереду почав сіріти похилий бетонний берег, і з’явилося чорне хвилясте тіло води, над яким лиховісним привидом тягнувся туман.
Вістович упевнено закрокував уздовж Дунаю, ловлячи слухом кожний шурхіт за своєю спиною. Він знав, що його темний плащ майже зливається з бетонними плитами, які укріплюють берег, а тому втікач зараз майже невидимий для переслідувачів. Вони, як він, мусили йти зараз на слух.
Дорога врешті повела під міст, де Вістович зупинився, принишкнувши за громіздкою сирою опорою. Намагаючись вгамувати дихання, він слухав, як до нього наближаються двоє типів із кнайпи, і гарячково намагався спланувати свої подальші дії. Його браунінг залишився у конторі
Тікати далі було марно: ці пси можуть ганятися за ним хоч усю ніч і по всьому місту. Кинутись до найближчого постерунку поліції? Але він офіційно заарештований, тож його у кращому випадку кинуть за ґрати. Це означало б остаточно поставити на собі хрест. Крім того, так він добряче підставить Шобера, який вдруге його відпустив.
Лишалось тільки одне. Коли важке дихання переслідувачів почулося зовсім близько, ледь не біля вуха, Вістович несподівано вийшов їм назустріч. У ту ж мить сірий овал обличчя одного з типів опинився просто перед ним, і поліціянт, не зволікаючи ні секунди, викинув уперед кулак. Незнайомець зойкнув і важко повалився на бетонну долівку. Утім, реакція другого не забарилася: той кинувся вперед, одночасно хапаючи Вістовича за горлянку й притискаючи до бетонної опори, за якою він ще хвилину тому ховався.
Хват був сталевий. Оберкомісар відчув, що задихається, як у зашморгу. Спроба зірвати з себе ці руки виявилась марною і тільки коштувала йому дорогоцінних зусиль. У скронях шалено застугоніло, а перед очима затягнуло червоною пеленою. «Вижив на двох війнах, а тепер задушать, як волоцюгу, — майнула думка в його зболеній голові. — Е, ні… Жити! Жити-и-и-и…»
— Жити, — прохрипів він просто в перекошене від люті обличчя душителя. Далі опустив руки і, востаннє стиснувши кулаки, завдав нападнику два короткі удари. Один у живіт, інший — по печінці.
ebooksa