— За господиню не хвилюйтесь. Нікому не потрібно її кривдити. Немає потреби.
— Тоді на Куррентґассе, — сказав Вістович. — Я маю там з’явитися рано-вранці, але доведеться змінити плани.
— Це чиєсь помешкання? — запитав Наґель.
Той кивнув.
— Йоганна Шобера, директора віденської поліції.
Чоловіки попереду засміялись.
— Авжеж. Безпечнішого місця не придумати, — підсумував Матвій.
На Куррентґассе Вістович потиснув їм руки.
— Тепер я ваш боржник, — сказав він.
— Не мій, — заперечив Наґель. — Це я віддав свій борг.
— А мене якось повчите боксувати, — усміхнувся Сташенко. — Буду радий.
І вже коли оберкомісар вийшов з авто, Матвій додав:
— Повідомте нам, куди вирушаєте.
— Так, це важливо, — підтвердив водій.
— Обов’язково, — пообіцяв Вістович і рушив до знайомих дверей.
Господар дому, здавалося, зовсім не здивувався такою завчасною появою свого арештанта. Він з’явився рівно за квадранс після того, як камердинер провів гостя до вітальні. Тут уже горів камін, біля якого сиділи двоє озброєних поліціянтів. Побачивши Вістовича, вони тільки коротко кивнули йому на знак привітання й далі втупили погляди в заспокійливий танець вогню за кованими ґратами з рослинним орнаментом.
Шобер був спокійний. Вони з Вістовичем потиснули один одному руки, і директор запросив його до бібліотеки.
— Бажаєте чаю? — запитав він. — А може, чогось міцнішого?
Прибулий кивнув. Випити і справді би не завадило.
— Будете здивовані, але сьогодні я випадково знайшов у крамниці пляшку
ebooksa