— Займав, — уточнив той. — Рік тому довелося подати у відставку.
— Отже, тепер ви можете назвати своє справжнє ім’я та прізвище?
— Йоганн Шобер. Хоча Вальтер Стерлінґ мені подобається більше.
Кетрін вправно вивела це ім’я на чистій сторінці свого нотатника і вже за мить знову звела на нього свій пильний погляд. Австрійцеві вона нагадувала його доньку: таке ж бліде обличчя, виразні темні очі й неслухняні кучері.
— Якщо ви вже почали розкривати карти, містере Стерлінґ (з вашого дозволу я продовжу вас так називати), може, зізнаєтесь: герой вашого роману справжній? Чи він — просто плід авторської фантазії? Цей галичанин Адам Вістович?
Стерлінґ помовчав.
— Уже й сам не знаю, — сказав він після паузи. — Пам’ять часом стирає межі між реальним і вигаданим. Особливо, письменницька пам’ять. Особливо, коли йдеться про немолодого автора.
— І все ж?
Чоловік зітхнув.
— Він — моя вигадка, міс Кетрін. Гадаю, так буде краще…
— Це тішить, бо в романі нещасливий фінал. Не хотілося би, щоб та моторошна загибель у горах виявилася справжньою…
Вони проговорили ще майже дві години, аж доки Кетрін спохопилася і поглянула на годинник.
— Мушу бігти, — перелякано сказала вона. — Редактор мене вб’є…
Стерлінґ підвівся й ґалантно провів її до виходу. Потім розрахувався й поволі піднявся до себе в номер.
Тут він сів у крісло і, підтягнувши до себе портсигар та попільничку, з приємністю закурив. На столику лежали непрочитані свіжі газети та акуратно складений квиток на пароплав до Гамбурга. Усі справи, які стосувалися його книжки, він залагодив і завтра збирався залишити Лондон.
Поруч з квитком лежав лист у сіруватому конверті американської пошти. Його принесли сьогодні вранці і, на відміну від газет, Шобер — Стерлінґ прочитав його від початку до кінця вже двічі. Докуривши свою цигарку, австрієць знову взяв його до рук і витягнув з конверта складеного вчетверо листа, написаного німецькою:
«
ebooksa