300 миль на схід

Вістович кивнув. Звільнивши руки, він мимоволі роззирнувся довкола. 

Кабінет Шобера був невеликий, ба навіть тісний. Стіни обшиті деревом, з меблів — ​тільки шафа, креденс і стіл. Єдине вікно виходило на вулицю, але вид закривали гілки платана з поодиноким, пожовклим, мокрим від дощу листям. Арештований досі все ще не знав, у якій частині Відня знаходився. 

— Інший ваш кабінет, на Шоттенрінґ[45], значно просторіший, пане директоре, — ​зазначив Вістович, сідаючи у крісло. Після стільця у відділі доктора Бека, воно здавалось йому дуже зручним. 

— Маєте рацію, — ​сказав Шобер. 

— Не знав про ваш стосунок до Staatspolizei, — ​вирвалось у прибулого. 

Шоберу, вочевидь, не хотілося відповідати на цю репліку, тому він пропустив її повз вуха. 

— Давно хотів з вами познайомитись ближче, пане Вістовичу, — ​сказав він натомість, — ​щоправда, не за таких обставин. У столиці чули про ваші розслідування, ще коли ви служили у поліції Лемберга. «Wiener Zeitung» писала про справу віденського Упиря, а ще раніше — ​про загадкові вбивства галицьких німфоманок і те, як вам блискуче вдалося спіймати маніяка-психіатра Тофіля, а також про вбивства, які скоював колишній судовий медик, прибічник оптографії, цієї безглуздої теорії, яка стверджувала, що портрет убивці залишається на сітківці ока жертви, як на фотопластинці, тому він виколював своїм жертвам очі. Моторошна історія! Цей псевдонауковець уникнув би покарання, якби до діла не взялися ви! Пригадую, цю справу я навіть розбирав на лекції зі своїми студентами-криміналістами. Ще до війни… 

Менш за все Вістович сподівався, що після арешту його привезуть кудись, де він слухатиме похвалу від начальства. Утім, ніде правди діти, йому таки було приємно, хоч і йшлося про справи, які він розслідував понад десяток років тому. 

— І тому уявіть моє здивування й одночасно мою радість, коли сам міністр рекомендував мені вас! Спочатку для роботи у Рудольфсгаймі[46], а потім і в Іннере-штадті, — ​продовжив Шобер. 

Вістович уважніше придивився до співрозмовника. Куди той, в біса, хилить? І що насправді хоче сказати? 

— Колишній міністр, — ​уточнив комісар. 

— У вісімнадцятому році ще ні. 

Нависла коротка пауза. 

— Дозволите закурити? — ​запитав Вістович. І раптом усвідомив, що йому вже безглуздо нервуватися. Він приблизно у такій же ситуації, як рибина у сіті, становище якої нітрохи не покращиться, навіть коли вона битиме хвостом. 

— Так, звісно, — ​дозволив Шобер. — ​Я й сам з приємністю складу вам компанію. 

Кілька секунд курці клацали кожен своєю запальничкою і втягували в легені гіркуватий дим. Його темно-сині стрічки звилися довкола їхніх облич, мовби прозорі змії. 

— Колись у Лемберзі я зробив послугу тодішньому міністру поліції, яку він не забув навіть після війни. Знайшов деякі папери, які могли серйозно вдарити по його репутації, — ​сказав Вістович. — ​Мене заарештовано через це, пане Шобер? Секретній службі треба знати більше про мої зв’язки з колишніми урядовцями? 

— Не через це, пане оберкомісаре. 

— Тоді через що? 

Директор підвівся і підійшов до вікна. Якусь мить він розглядав гілки платана, ніби ті видались йому несподівано цікавими.