— Одразу дві держави вимагають видати вас. Одна офіційно, інша — неофіційно, — промовив Шобер, не озираючись. — Думаю, ви здогадалися, що йдеться про Польщу і Радянську Росію.
Цигарка помандрувала до його рота для нової затяжки. Директор ненадовго замовк, щоб дати трохи часу на роздуми чи то собі, чи то Вістовичу.
— Мене цікавить причина. Що ви такого зробили, пане оберкомісаре? — прозвучало врешті запитання.
— Гадки не маю.
— Не брешіть! — Шобер повернувся до співрозмовника.
— Тоді й ви скажіть, хто із них отримає мою голову? — різко промовив арештований.
— Ще не вирішено, Вістовичу.
— Отже, можливість захистити громадянина Австрії навіть не розглядається?
Шобер важко зітхнув.
— Ви знаєте, в якому становищі Республіка. На нас тиснуть зусібіч. Ми платимо драконівські репарації. Будь-який конфлікт, навіть найменший, може стати іскрою, з якої розгориться нова пожежа.
— Але ж конфлікту й так не минути, — Вістович скривив гірку посмішку. — Ви ж не можете видати мене одночасно двом державам. Хтось, урешті-решт, буде незадоволений.
— Саме тому мені й потрібно почути вашу розповідь… — вирвалось у Шобера.
Він прикусив язика і повернувся за стіл.
— …щоб вирішити, кому віддати, — доповнив за нього Вістович. — Австрійська дипломатія завжди славилась своїм гуманізмом. Слухайте, а може, мене розрубати навпіл, як свинячу тушу?
Директор сердито ляснув двома долонями по столі.
— Трясця, Вістовичу! Вам не спадало на думку, що я можу шукати спосіб врятувати вас? І саме для цього, сучий ви сину, мені й потрібна ваша розповідь! Усе до дрібниць! До найменших деталей…
Він раптом почервонів і, тримаючись за стіл, повільно опустився у крісло. Дихання його стало важким, як у бігуна після довгої дистанції. Вістович підхопився на ноги. Подумки він вже намагався уявити, що робитиме, якщо його начальник просто зараз вріже дуба. До всіх його «приємностей» бракувало ще цієї…
Утім Шобер знаком показав, що все гаразд. Різко потягнув до себе шухляду і дістав звідти маленьку пляшечку з ліками. Відкрутив кришку і різко ковтнув рідину. Десь за пів хвилини йому стало краще.
— Серце, — видихнув директор, ховаючи ліки назад у шухляду. — Дає про себе знати, коли нервуюсь.
— Даруйте, не хотів до такого спричинитись, — перепросив арештований.
ebooksa