— Пусте.
Шобер витягнув хустинку і витер нею чоло.
— Починайте свою розповідь,
— Це займе багато часу, пане директоре.
— Час у нас є. Принаймні поки що… Почніть, мабуть, з того, коли ви стали агентом імперської контррозвідки. Не дивуйтесь, мені це відомо… Отже, все почалося перед війною? Десь у тринадцятому році?
Вістович запалив другу цигарку. Кілька секунд збирав до купи думки у голові, а тоді промовив:
— Значно раніше, пане Шобере… Навесні 1907-го.
III
Лемберг
травень 1907 року
Найбільше ми шкодуємо за тим, що втратили назавжди.
Найдужче хочеться повернутися до міста, чия бруківка пам’ятає усі наші кроки. І кроки людей, яких ми любили.
Спогади бувають болючими, але вони — єдиний мій зв’язок із Лембергом. Містом, де на мене більше ніхто не чекає.
Чорт забирай, як же я постарів і яким став сентиментальним… А тоді був зовсім інакшою людиною.
В 1907 році я служив у лемберзькій поліції та мав чин комісара. Вже кілька років чекав на підвищення, та попри обіцянки начальства, починав розуміти, що підвищать мене тоді, коли рак на горі свисне. За всю історію львівської поліції до чину надкомісара не авансував жодний русин, і керівництво не збиралося робити для мене винятку. Попри те, що свою роботу я виконував на совість.
За іронією долі, директор лемберзької поліції, Вільгельм Шехтель, австрієць, родом із Зальцбурга, від якого залежала моя кар’єра, також віддавна мріяв про підвищення. Точніше, мріяв одного дня спакувати валізи та поїхати з цього міста куди-небудь убік рідної Австрії. Утім, у Відні не помічали його розпачливих прохань, листів і рапортів. У міністерстві не планували переводити його деінде. А не щастило йому, не щастило й мені.
Шехтель, однак, не був поганою людиною. Інколи, коли справи у поліції йшли добре, ввечері, після важкого, але успішного дня, директор міг зайти до кабінету, який ми ділили з моїм помічником, ад’юнктом Самковським, дістати з-під поли піджака пляшку десятирічної житньої «Балабанівки» і загорнену в щільний папір добру шинку з масарського складу Йозефа Лінтнера.
Розливаючи випивку по чарках, директор піднесено говорив, що ми троє уособлюємо тут Ґаліцію. Самковський — поляк, він — австрієць і я — русин. Бракувало хіба що доктора Фельнера, нашого судового медика, який був євреєм і більшість часу просиджував у своєму «Царстві Аїда» — у мертвецькій на вулиці Пекарській. Коли випадала нагода, він долучався до товариства і своєю присутністю доповнював картину нашого благословенного краю, яку змальовував Шехтель.
Зазвичай я не поспішав додому. Після того, як пішла Анна, у моєму помешканні на Вірменській мене чекала тільки порожнеча. Вечори, навіть пізні, були нестерпно довгими та нудними. Я вбивав час випивкою і книжками. Мені навіть подобалося, як швидко перед очима з’являються нові обкладинки та нові етикетки, але цього виявилось замало.
По щирості, ми ніколи не були щасливими з Анною, хоча прожили разом багато років. Вона, колись юна і талановита акторка театру Скарбека[47], вийшла заміж за молодого, випускника Віденської військової академії, але й гадки не мала, що той будуватиме кар’єру не в армії, а в поліції. Я ж виявився неготовим до її подвійного життя. Повертаючись додому, вона думками залишалась на сцені. А обіймаючи мене, здавалось, от‑от назве чужим іменем. Я здогадувався про її інтрижки й романси на стороні, але мовчав, добре знаючи, як сильно мене самого змінила поліційна служба. Я став нервовим і брутальним, мало чим відрізнявся від різноманітних делінквентів, убивць, ґвалтівників і грабіжників, з якими мав справу кожного дня. Пробачаючи їй, хотів тим самим заслужити пробачення собі.
ebooksa