300 миль на схід

Утім, Анна не збиралась марнувати життя на грубіяна-чоловіка, тому щойно отримала запрошення до Берлінського театру, не зволікала ні хвилини. Мені лишила тільки записку, в якій просила не розшукувати її та, за нагоди, відправити їй решту гардеробу, який вона не встигла прихопити. Адресу обіцяла повідомити пізніше. 

Я не шукав її. Лишився сам зі щоденними книжками й алкоголем. Проте за якийсь час мені її страшенно забракло. Я заходив у спальню і брав до рук її речі. Деякі з них досі зберігали запах її тіла і парфумів. Мені згадувалось, що попри все, Анна була чудовою коханкою. Хоча, мабуть, лише тому, що на моєму місці уявляла когось іншого. 

Згодом у моєму житті з’явилася Бейла. Чорнява єврейська красуня. Розумниця з витонченими шляхетними манерами. Це їй я завдячую тим, що не скотився на самісіньке дно. І саме перед нею винний найбільше… Залишається лише сподіватись, що вона зуміла мені пробачити. Або пробачить колись. Але про це згодом. 

П’ятницю 3 травня я пам’ятаю так, ніби це було вчора. Ми з Самковським ще були у кабінеті, але вже прощалися до понеділка, коли ж черговий фельдфебель приніс мені записку, запечатану в невеликий сірий конверт, на якому було виведено лише моє прізвище. 

Самковський кудись поспішав, тому махнув мені на прощання рукою і поспіхом вийшов. Я ж, передчуваючи недобре, заходився шукати канцелярського ножа, щоб відкрити послання. Записки мені іноді надсилала Бейла, але точно не цього разу. Вчора я провів її на потяг до Трускавця, де вона збиралася пробути до кінця наступного тижня. 

Розкривши врешті конверта, я витягнув коротку за змістом записку без підпису: «Запрошую сьогодні на партію в шахи. «Атляс»[48], о восьмій». Передчуття мої цілковито справдились. Запросити мене на гру до ресторації у п’ятницю ввечері міг лише один сучий син — ​полковник Редль. Цього типа я знав давно і відчував до нього лише глибоку і щиру відразу, не сумніваючись, утім, у взаємності. 

Альфред Редль був очільником галицького відділу Evidenzbüro, яке займалося у Львові переважно російськими шпигами. І варто зазначити, що завдяки близькості від кордону роботи контррозвідці вистачало. Кілька разів наші з Редлем дороги перетиналися, і щоразу все закінчувалось тим, що я ладен був його пристрілити. У Бюро зазвичай хотіли виконати яку-небудь брудну роботу моїми руками, а результат представити керівництву у столиці як власний. Таким чином я розшукав для них убивцю провіденського депутата Галицького сейму, бо під тиском військових, мені доручив цю справу Шехтель, розкрив цілий телеграфний канал, який хитромудро передавав дані з балтійських військових портів через Позен і Лемберг одразу за Збруч (цим я добряче пошив Бюро у дурні, бо шпигуни діяли у них під самісіньким носом), а рік перед тим допоміг переправити в Росію золото, призначене тамтешнім революціонерам. 

Редль знав про мої труднощі з поліційною кар’єрою і кілька разів пропонував перейти на службу до нього. Я щоразу відмовлявся, бо, по-перше, мав на нього зуб і не хотів бачити своїм шефом, по-друге, це означало б мій вступ до армії. Багато років тому, закінчивши на догоду батькові військову академію, я зняв мундир і більше не вдягнув його жодного разу. Армія, з її ідіотичною муштрою, підлабузництвом до зверхників і сліпою покорою старшому за званням, була мені осоружною. 

З полковником нас, як не прикро, пов’язувала ще одна спільна таємниця: ми з ним виявились клієнтами одного банку в Берні. Причому кожному з нас було відомо, звідки гроші в іншого. Свої я отримав колись як гонорар за слідство у Пруссії. І на додачу, мені дозволили перевести їх у Швейцарію, не сплативши ані пфеніга[49] податку. Редль отримував прибуток, працюючи на приватні шпигунські агенції, не раз при цьому маючи справу з інформацією, пов’язаною з державною безпекою Австро-Угорщини. Цей чоловік ходив по лезу ножа і не раз, мабуть, був за крок до розстрілу. 

Ми обидвоє мовчали, ненавидячи один одного і потайки бажаючи один одному наглої смерті. І справді, якби хтось із нас простягнув ноги, іншому жилося би значно легше. 

Написавши мені запрошення до гри у шахи й не додавши підпису, Редль знав, що я відразу збагну від кого воно. Якось ми вже мали з ним партію в «Атлясі». Здається, перед Різдвом 1905-го, власне, після мого «прусського» розслідування. Пригадую, я грав за білих, і ми тоді не закінчили. 

Зайве говорити, як сильно мені не хотілося йти на зустріч, але я добре розумів, що ігнорувати полковника не варто. Занадто велику владу він мав. Крім того, через дурницю не марнував би часу. Причина мусила бути справді поважна. 

Я зайшов до «Атлясу» рівно о восьмій. Полковника побачив одразу. Зрештою, мені відомо було, яке місце у кав’ярні він собі вибере: столик ліворуч від дверей біля вікна. Звідти добре видно вхід і значну частину зали. Через вікно, за потреби, можна спостерігати за перехожими на площі, самому при цьому ховаючись за фіранкою. 

Редль був одягнений у цивільне: світло-сірий двобортний піджак, поверх сорочки з високим комірцем і широкою краваткою. Поруч, на підвіконні, лежав його мелонік[50]. Я наблизився і, сухо привітавшись, сів навпроти нього. 

— Ви не в гуморі, комісаре? — ​запитав він із удаваною байдужістю. 

— Чому ж? Я щасливий провести з вами вечір п’ятниці, полковнику, — ​сказав я з отрутою в голосі. 

Його тонкі губи скривились у посмішку, і короткі вусики підстрибнули. Очі, і так не надто виразні, зменшились до щілинок. 

Редлю, як і мені, було за сорок. Волосся він мав темне, підстрижене коротко, по-армійському. Щоки з моменту нашої останньої зустрічі дещо округлились. Видно, жилося йому незле. 

— Не треба іронізувати, — ​зазначив він. — ​Я заберу у вас рівно стільки часу, скільки ви будете готові мені присвятити. 

Підійшов кельнер із шахівницею в руках. Коли він поставив її перед нами, я з подивом побачив там нашу незавершену попереднього разу партію.