«Так, знаю, що, до всього, він ще й сраний соціаліст, — подумав я. — І, найпевніше, державний зрадник…»
— Про що йдеться на ваших зібраннях? Маю на увазі на лекціях для «вузького кола»?..
Бейла гірко всміхнулася.
— Он що, виявляється, цікавить поліцію…
— Не поліцію, Бейло! — вирвалося в мене. — Дай мені відповідь! Я мушу знати.
По її обличчю пробігла тінь чи то страху, чи то роздратування.
— Доктор Лібанський має деякі технічні проєкти не для загалу, — сухо відповіла вона. — Я стенографую на цих засіданнях.
— Які проєкти? Чому для цього треба виїжджати зі Львова? — заговорив я, мов на справжньому допиті.
Бейла підвелася. Очі її палали гнівом, на щоках з’явився нехарактерний рум’янець. Такою цю жінку я ще не бачив.
— Пане Вістович, змушена просити вас залишити моє помешкання, — сказала вона.
— Тримайся якнайдалі від цього Лібанського, — промовив я, також зводячись на ноги. — Навряд чи ти знаєш про нього все…
— Залиште мій дім, комісаре, — перебила вона й, відвернувшись, рушила до себе нагору.
Я залишився наодинці. Стояв якусь мить нерухомо, ніби закам’янілий, дослухаючись, як на сходах затихають її кроки.
«Дурень! Ідіот! — кляв я себе подумки. — Варто було пояснити їй усе від початку до кінця, а не накидатися відразу зі своїми запитаннями…»
Нічого іншого, як податися до виходу, мені не лишалося. Між тим, погляд мій зупинився на речі, яку я, через сутінки, не помітив увечері, і якої точно раніше в цій вітальні не було: в кутку на дерев’яній тринозі стояв фотографічний пресапарат. Я злодійкувато наблизився до нього і впізнав німецький «
Утім, найбільше мою увагу привернула тринога. Унизу, на гострій металевій основі, яка впиралася у спеціальну дерев’яну підставку, я зауважив рештки ґрунту. Знаючи, що Бейла понад усе любить чистоту, можна було припустити, що користувалися річчю нещодавно, і жінка просто не встигла як слід її відчистити.
Ще раз озирнувшись на сходи (наскільки ж паскудно почувався цієї миті!), я швидко зробив дві речі: зібрав хустинкою ледь помітні рештки ґрунту і витягнув з апарата прямокутну фотопластинку у спеціальному футлярі, який беріг її від світла. Після цього, як і наказала господиня, забрався до бісової матері з помешкання. Ще за хвилину, знову крокував парковою алеєю. Щоправда, у зворотній бік і в значно гіршому гуморі ніж напередодні.
На службу я дістався вчасно, рівно о восьмій, чим неабияк здивував свого молодшого колегу, ад’юнкта Самковського. Той звик мене бачити не раніше ніж пів на дев’яту. Ці пів години були виключно його часом, коли Самковський міг наодинці випити вранішню каву й випалити першу цигарку. Щойно я прочинив двері і привітався, обличчя його витягнулось і було схоже на африканську маску. Разом із подивом у цій гримасі читався гіркий жаль, спричинений моїм завчасним прибуттям.
Я, втім, знаком показав йому, що він може читати далі свою газету, і за роботу ми зараз негайно братись не будемо. Ад’юнктові однак відчутно не полегшало. До читання він повернувся, проте добрий гумор було втрачено.
Мене це розсмішило. Хотілося ще більше дошкулити йому яким-небудь жартом, але стримався. Я знав Самковського вже багато років. І в цій часто-густо брудній, небезпечній роботі, яку ми виконували, кращого помічника годі було й бажати. Ад’юнкт з однаковим завзяттям виконував найнуднішу паперову роботу і переслідував злочинців на вулиці. Був худорлявий, сутулився, але ще жодного разу не відступив, опинившись супроти якого-небудь громіздкого зарізяки, якого породив кримінальний Замарстинів або інша неспокійна довколишня місцевість.
ebooksa