Я подумав, що от‑от мушу зруйнувати цю гармонію між нами. Що от‑от доведеться приховано або відверто розпитувати Бейлу про тих бісових соціалістів. «Приховано не вийде, — майнула в мене думка, — ця жінка надто розумна, щоб не здогадатись. Доведеться відкривати карти…»
Чомусь знову пригадалася Емма, і я вже ненавидів себе за спогади про неї. Рудоволоса бестія розпекла мене, мов залізо. А Бейла занурює у спокійне лагідне озеро.
Лише вранці, коли ми спустились у вітальню, і служниця подала нам сніданок, я почав неприємну розмову:
— Як тобі Трускавець? — кращого питання підшукати не зумів.
— Нічого нового, — відмахнулась вона. — Прогулянки, роздуми, читання…
— Де ти зупинялась?
— Там, де завжди.
— У «Клюберзі»[94]?
— Так.
Я відставив горнятко з кавою і спробував спіймати її погляд.
— Я перевіряв — минулого тижня тебе не було серед постояльців.
Нависла пауза. Бейла зітхнула.
— Адаме, колись я тебе попереджала, що не варто за мною шпигувати, — сказала вона крижаним голосом.
Авжеж, я пам’ятаю. Бейла завжди була для мене загадкою, і кілька років тому я навіть розпорядився, аби за нею простежило двоє філерів. Утім, чи варто було дивуватися, що та швидко їх помітила? «Що вважатиму за потрібне — розповім тобі сама. Інакше нашим стосункам кінець», — сказала тоді вона таким самим тоном, як зараз.
Я погодився. Погодився з тим, що майже нічого не знатиму про її минуле і, зрештою, навіть про теперішнє. І що бути з нею для мене важливіше, ніж удовольнити цікавість.
Тепер я ризикував знову.
— Розкажи мені про Едмунда Лібанського, — мій голос прозвучав якось приречено.
Як же не хотілося цієї розмови!
Бейла звела погляд кудись угору. Глибоко вдихнула. Здавалось, жінка починала розуміти в чому річ.
— Він вчений, винахідник і мислитель, — промовила вона. — Людина, що йде попереду свого часу. Утім, скидається на те, що ти знаєш значно більше…