300 миль на схід

22
18
20
22
24
26
28
30

Я подумав, що от‑от мушу зруйнувати цю гармонію між нами. Що от‑от доведеться приховано або відверто розпитувати Бейлу про тих бісових соціалістів. «Приховано не вийде, — ​майнула в мене думка, — ​ця жінка надто розумна, щоб не здогадатись. Доведеться відкривати карти…» 

Чомусь знову пригадалася Емма, і я вже ненавидів себе за спогади про неї. Рудоволоса бестія розпекла мене, мов залізо. А Бейла занурює у спокійне лагідне озеро. 

Лише вранці, коли ми спустились у вітальню, і служниця подала нам сніданок, я почав неприємну розмову: 

— Як тобі Трускавець? — ​кращого питання підшукати не зумів. 

— Нічого нового, — ​відмахнулась вона. — ​Прогулянки, роздуми, читання… 

— Де ти зупинялась? 

— Там, де завжди. 

— У «Клюберзі»[94]

— Так. 

Я відставив горнятко з кавою і спробував спіймати її погляд. 

— Я перевіряв — ​минулого тижня тебе не було серед постояльців. 

Нависла пауза. Бейла зітхнула. 

— Адаме, колись я тебе попереджала, що не варто за мною шпигувати, — ​сказала вона крижаним голосом. 

Авжеж, я пам’ятаю. Бейла завжди була для мене загадкою, і кілька років тому я навіть розпорядився, аби за нею простежило двоє філерів. Утім, чи варто було дивуватися, що та швидко їх помітила? «Що вважатиму за потрібне — ​розповім тобі сама. Інакше нашим стосункам кінець», — ​сказала тоді вона таким самим тоном, як зараз. 

Я погодився. Погодився з тим, що майже нічого не знатиму про її минуле і, зрештою, навіть про теперішнє. І що бути з нею для мене важливіше, ніж удовольнити цікавість. 

Тепер я ризикував знову. 

— Розкажи мені про Едмунда Лібанського, — ​мій голос прозвучав якось приречено. 

Як же не хотілося цієї розмови! 

Бейла звела погляд кудись угору. Глибоко вдихнула. Здавалось, жінка починала розуміти в чому річ. 

— Він вчений, винахідник і мислитель, — ​промовила вона. — ​Людина, що йде попереду свого часу. Утім, скидається на те, що ти знаєш значно більше…