— То рушаймо! — вигукнув чоловік за кермом з такою врочистістю, ніби ми зібралися щонайменше в навколосвітню подорож, а не в центр міста.
— Як вам моє «марне таксі»? — запитав він, коли ми викотились на Казимирівську.
За вікном промайнув освітлений двома газовими ліхтарями портал костелу святої Ельжбети.
— Приємно, що є всі шибки, — відповів я, відчуваючи, як тепло від двигуна потроху наповнює кабіну.
— Чого не зробиш заради пасажирів. На літо я скло виймаю. Лишаю тільки переднє…
— А чому «марне»? — поцікавився я.
— Ну як… Це ж
— Був, — коротко відповів я і, щоб не розвивати далі цю тему, запитав:
— А чому так багато прапорів на вулиці?
І справді, коли ми проїжджали Бригідки, я нарахував уже шість біло-червоних стягів, які добре вирізнялися на тлі темних кам’яниць.
— Ну як… — він знову почав речення так, ніби хотів перепитати, чи я не впав із Місяця. — Завтра річниця звільнення Львова[118]. Кажуть, сам Начальник Панства[119] приїде.
Раптова думка змусила його рвучко озирнутись, щоб окинути мене підозрілим поглядом.
— А ви… ви, бува, не русин? — запитав він.
Я розсміявся.
— А якою мовою я говорю?
— Нашою… львівською. Ну… львівською русинською.
Тут він затнувся. Його пасажир виявився тим, від кого рік тому начебто «звільнили Львів». Хоча українці зі Львова, ясна річ, нікуди не зникли.
— У нас же багатьма мовами говорять. Жиди по-своєму, християни по-своєму… — продовжив він чи то виправдовуючись, чи то пояснюючи й так очевидні речі. — А тепер, кажуть, спільно будемо бити червоних!
Водій відповідав мені також «русинською», хоча, видно, вважав себе за поляка.
— Будемо, — кивнув я.
ebooksa