— Ну от, — збадьорився таксист і наспівав трохи фальшивим голосом:
Я попросив зупинити трохи раніше — біля Опери. Не тому, що мене роздратував цей спів. Я просто відчув, що зігрівся й був не проти пройтися кількасот метрів. Порожнє корзо[121], площа перед Старим театром[122], вулиця Скарбківська[123], що виводила на Краківську, а та — на мою Вірменську… Я знав усю цю міську топографію і безпомилково йшов впевненим кроком навіть у темряві. Здавалось, що знали її навіть мої черевики, хоч і були куплені півтора року тому в
Урешті я зупинився і застиг, мов зачарований, біля свого будинку на Вірменській, 5. Ця частина вулиці була сяк-так освітлена, і вгорі можна було розгледіти два вікна мого помешкання. Шибки вціліли, і це тішило, навіть якщо про них подбав новий мешканець. Урешті, що мені заважало у такому разі просто зайти і заявити про свої права?
Я штовхнув дерев’яну браму, що вела до партеру кам’яниці, й та, на щастя, виявилась незамкненою. Присвітивши собі сірниками, піднявся сходами нагору і врешті опинився перед дверима, що вели до моєї квартири. Нервуючи, мов новобранець в окопі, я дістав ключ, просунув його в замкову шпарину і спробував повернути. У відповідь на мої зусилля замок сердито заскреготів, клацнув, проте двері відчинив…
Я зайшов досередини з такою ж обережністю, як археологи, мабуть, пробираються всередину щойно знайденої гробниці фараона. Пройшов із передпокою до вітальні, зазирнув до спальні, кухні, лазнички. Всі меблі й дрібні речі були на своїх місцях. Тільки припорошені шаром пилу.
Я перевів погляд на вікно, досі підсвічуючи собі сірниками. Угорі хтось замінив фрамугу. Стара, видно, була вже зовсім непридатною. Непофарбована деревина різко контрастувала з іншими частинами цієї нехитрої віконної конструкції. Лише одна людина в цілому Львові могла дбати про моє житло — ад’юнкт Самковський. Точніше, зараз уже комісар. Мій колишній підлеглий, якому я залишив ключ, від’їжджаючи до Відня.
Мене переповнила вдячність і водночас розібрала втома. Я загасив сірника, що не встиг догоріти сам і, не знімаючи тренча й кашне, простягнувся на ліжку. Тієї ж миті провалився у глибокий сон.
Прокинувся я після полудня, вже коли кімната наповнилась яскравим сонячним світлом. День заповідався не по-осінньому погожим. Я підвівся і з подивом оглянув брудне від пилу ліжко. Мені чомусь видалася дивною думка, що на ньому можна було так солодко виспатись.
Наступні кілька годин присвятив прибиранню. Усі необхідні для цього знаряддя також були на своїх місцях. Не скажу, що після моїх незграбних зусиль помешкання засяяло, але принаймні вигляду набуло пристойнішого, ніж дотепер. Гордий собою, я умостився у своє старе крісло, вдихаючи на повні груди свіже повітря, що наповнювало кімнату через відчинене вікно. Львівське міське осіннє повітря, що здавалось мені ароматнішим ніж дим найдорожчої сигари.
О шостій вечора, згідно з інструкціями, отриманими від Ронґе, я мав зустрітися з майором Фаунтлероєм в «Американській» кав’ярні на вулиці 3 Травня[125].
Ну звісно! Де, в біса, ще зустрічатися з американцем. Присутніми мали бути й інші особи «повірені в нашу справу», як зазначив полковник. Їхні імена були мені невідомі. Як упізнати цього майора я також не знав. Хіба що той буде в мундирі армії США. Тоді, звісно, проблем не виникне.
До цієї зустрічі залишалося ще чимало часу, тож я вирішив пообідати як слід. Вечерю в поїзді заледве чи можна було назвати вечерею, а сніданок я проспав. До всього, фізична праця спровокувала в мене такий апетит, що приказка «з’їсти бика» не видавалась мені чимось аж таким неймовірним. Почистивши тренча і маринарку, я зав’язав довкола шиї сатинову хустинку замість кашне, пригладив волосся і, прикривши його мелоніком, вийшов на вулицю.
Ноги самі понесли мене до кав’ярні «Атляс», що, як і все місто, переживала зараз не найкращі часи. Стіни помітно вицвіли, і ніхто найближчим часом не збирався клеїти нові шпалери, дерев’яна підлога потріскала, меню збідніло. Єдине, що залишилося незмінним, — це ідеальна чистота в закладі й бездоганний вишкіл тутешніх кельнерів. Вони з такою ж усмішкою вітали кожного відвідувача, з такою ж делікатністю пропонували скуштувати «страву дня» і з такою ж гідністю в поставі й жестах приймали чайові, як і десяток років тому.
Я вмостився за той самий столик поруч вікна, за яким колись ми сиділи з полковником Редлем. Крізь шибку, обрамлену накрохмаленою фіранкою, виднівся той самий краєвид: фігура Адоніса з яловим тепер фонтаном, північно-східний кут Ратуші та ряд кам’яниць Ринку, серед яких вирізнялася імпозантна Чорна кам’яниця[126].
— Доброго дня, пане Вістовичу, — привітався зі мною невисокий лисуватий кельнер, випростаний рівно, наче його змусили ковтнути стрілу.
Звучання мого власного прізвища в цьому місці змусило мене сіпнутись, як від укусу. Та ще більше я оторопів, коли побачив, що в руках офіціант тримає тацю, на якій стояла шахівниця з незавершеною партією. Одного мого погляду на шахову дошку вистачило, аби я впізнав нашу з Редлем партію, де він грав за чорних, а я — за білих. Причому моє ігрове становище лишалося вкрай безнадійним. Просто диво, що фігури зберегли свій порядок і не зрушили ані на клітину за цілих дванадцять років!
— Можливо, ви чекаєте на свого шахового опонента? — продовжив кельнер. — Якщо так, то смію завірити, що партія у повному порядку. Я навіть записав положення фігур для певності.
Цей чоловік говорив так, ніби з моменту гри минуло день-два, а не понад десяток років.
— Щиро вдячний, — відповів я, долаючи внутрішнє хвилювання, яке переповнювало мене до країв. — Опонента, на жаль, не буде. Але дошку залиште…
Він тієї ж миті зняв її з таці й поставив переді мною.
ebooksa