Я роззирнувся, намагаючись побачити серед відвідувачів людину в американській військовій формі, проте нікого, хто був би схожим на майора Фаунтлероя, не побачив. Натомість мене чекала справжня несподіванка: в кутку, під навісним ліхтарем стояв дубовий штамтіш[129], за яким я спочатку побачив Самковського, а потім уздрів поруч із ним інженера Едмунда Лібанського. У моїй уяві ці двоє аж ніяк не могли бути знайомими. А вже сидіти в кав’ярні за одним столом і поготів!
Я заціпенів на кілька секунд, все ще не вірячи своїм очам, а тому не відразу помітив поруч із ними третього — кремезного чоловіка в шкіряній куртці, з-під якої визирав теплий в’язаний светр із довгим до самого підборіддя коміром.
Першим мене, як і слід було очікувати, помітив Самковський і махнув рукою. Двоє інших тієї ж миті пожвавішали й зиркнули в мій бік. Я наблизився до них і, досі не вірячи своїм очам, зняв тренч та капелюх і відпровадив на вішак.
Підійшов до вільного місця, проте сісти не поспішав. Кинув погляд на стіл — там стояла відкоркована пляшка кларету, а перед кожним із присутніх — склянка з порцією вина. Випити вони як слід не встигли, отже, сиділи тут недовго.
Самковський підвівся і простягнув мені руку для привітання. Я охоче її потиснув.
— Вітаю, шефе, — приязно сказав він, хоч я давно вже не був його шефом.
— Радий бачити вас, Самковський.
Слідом за ним підвівся інженер. Ми і з ним навзаєм потиснули руки. Після цього Лібанський сказав:
— Дозвольте вам представити нашого американського друга, майора Седріка Фаунтлероя.
Чоловік у шкіряній куртці звівся на весь свій чималий зріст, недбало простягнув мені правицю і після рукостискання, знову сів. На його ретельно виголеному молодому обличчі майнула тінь нудьги, як буває тоді, коли когось змушують марнувати час, замість займатися чимось направду важливим. Риси він мав крупні та виразні: масивне підборіддя, міцний прямий ніс, округлі щоки і високе чоло.
— Говорімо німецькою, — запропонував Лібанський. — Майор знає цю мову, а польською не володіє.
— А де ви її вивчили? — поцікавився я.
Американець звів на мене погляд. Його темно-сірі очі секунду дивилися так, мовби Фаунтлерой вирішував, чи варто мені відповідати, а потім промовив спокійним глибоким голосом:
— В ескадрильї Лафаєт[130]. Пройшов спеціальні курси для офіцерів.
Чоловік говорив зі смішним акцентом, плутав відмінки, але зрозуміти його можна було без труднощів.
— У Відні я отримав розпорядження від полковника Ронґе зустрітися з вами.
Майор кивнув.
— От ми й зустрілись, — констатував він і, піднісши до рота склянку, випив. Після цього скривився і скептично покосився на пляшку.
— З вашого дозволу я продовжу, — втрутився Лібанський і негучно кашлянув, аби прочистити горло. — Ми тут цікава компанія… Різних національностей, якщо не брати до уваги нас із Самковським, то громадяни різних держав, у нас різне минуле й теперішнє, різний фах, а проте — спільна мета: допомогти новоствореній ескадрильї, якою командує майор, у боротьбі проти більшовиків.
Ескадрилья базується на Левандівському летовищі[131]. Я відповідаю за її технічну складову — літаки. Похвалитися аж надто новітнім повітряним флотом наразі ми не можемо. Більшість машин — це те, що нам дісталося від повітряних сил колишньої монархії: два «Бранденбурги», один з яких був колись поштовим літаком і виконував сполучення між Києвом та Віднем, себто між Австро-Угорщиною та УНР, кілька «Фоккерів» та найновіші «Альбатроси» типу D.III, які ми отримали зовсім нещодавно…[132]
ebooksa