Вона корить його і б"є в самі найвразливіші місця. Вона його знає, його, котрого деінде цінять так високо… Однак хто вона така, тота зарозуміла креатура[112]? Чим вона вища від нього, що так кидає йому погордою в очі?
– Я вже не одного позбувся, – промовив він, – але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволі сили.
– Ви справді спосібні…
І з якою інтонацією вимовляла знов ті слова, чи не іронічно? В нім збурилося все нутро. Він піднісся з свого місця. Обоє гляділи на себе палаючими очима.
– Чого ви, властиво, від мене хочете? – спитав він.
– Чого ж би я могла від вас хотіти?
– Чому зневажаєте мене?
– Хіба я зневажаю?
Він трохи не казиться від сих слів.
– Я відчуваю, що я у ваших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ваших очах безчесний і зрадник. Я у ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я, певно, і негідний носити ім"я «муж»! Що ви собі, властиво, думаєте?
Вона мовчала і не рушалася з місця. Стояла, оперта спиною до стіни, змінена, і підвела лише трохи вище голову, щоб її також опісля сперти до стіни.
– Що ви собі думаєте! Питаюся ще раз!
– Тепер я думаю, що найкращою ілюзією в моїм житті були ви для мене.
Він витріщив очі на неї.
– Що? Ілюзією? Дякую!
– Ілюзією, котру я, впрочім, боготворила. Тепер мені жаль.
Він усміхнувся цинічно.
– Страшно жаль. – Вона говорила, усміхаючись слабо, а її великі очі блукали безцільно понад його голову.
– Не думайте, що я жалую за любов"ю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив ніхто так, як я, і може, й не буде так любити. – І під час тих слів покрила смертельна блідість її лице. – Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилини, в котрій ми перший раз розсталися, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.
– Другий раз я благав вас іти зо мною! – боронився він. – А ви відопхнули мене від себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловік і хотів ділити з вами свою долю, чи як ви те там назвали: буденне щастя.
ebooksa