Царівна (збірник)

. . . .* * *

І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав… вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить… і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє…

– Приходь, моя Туркине, любити не жалуй… – просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати… така йому мила, така гарна.

– Вертай вже назад, – упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.

– Жалуєш мені ще хвилини? – докоряє він. – В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка – останнє слово каже з гірким докором.

– Я – Грицю? Я? – питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгорівся.

– Ти – ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.

– Грицю, – відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: – Я утопилася в тобі, других вже не знаю, матір свою обманюю… а ти… – і не доказує.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…

– Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, – молить вона і глядить на нього великими очима, – не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях – в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись думала, за тебе замінила. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…

Її очі спалахнули.

– Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. – кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинстві тручала матір свою, коли та не сповнила її волі.

– Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, – відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. – Не жалуй любити, – додає знов, благаючи. – Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.

– Як, Грицю? – питає вона і чудується.

– Що шукаєш цвіт папороті, – пояснює він. – Не знаєш? Він дає щастя.

– Не знаю, – відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.

– Цвіт папороті, – об’ясняє він ще раз. – Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке скажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..

– Може… моя… мати, – відказує задумливо і вмовкає.

– А заки сніг упаде, – повторює він, – будеш у моїй хаті.

– А заки сніг упаде, – повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: – Лячно, Грицю, довго ждати…