– Чому би лячно, серце? – питає він. – Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про інше не журися.
– На осінь заповідаються старости, – жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.
– Відки старости? – скипів він.
– Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.
– Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.
– Я вже й так відвернулася, – відказує вона. – Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж
– За мене мати дасть… хоча… – каже він непевним голосом і не доказує.
– Хоча? – питає вона, і чомусь в ній серце мліє… –
Він жахнувся, а відтак додав з поспіхом:
– Ні, другу – ні, Тетяно, але… по правді, я…
– Що, Грицю? – перебиває вона з переляканими очима.
– Я, – докінчує він і віддихнув легше, – я, по правді, не багатирський син, а бідний сирота. Я годованець – підкинена дитина…
– Підкинена дитина? – чудується вона. – Як то?..
– Підкинена дитина, годованець; а мої господарі – не рідні мої родичі.
– Грицю! – каже вона і ніби боронить щось своїм голосом. – Ти ж сам казав… мій батько багатир… о… не… – і не докінчила.
– Я казав і кажу: мій батько багатир і, може, дасть колись і весь маєток. Він дітей своїх не має – лиш мене. А як підеш ти за мене, він, певно, добру пайку дасть… а колись, може, і все. Один я в нього в хаті, батьком його і зву. Та поки що я бідний – тебе одну лиш маю… люби хоч бідного! Не покидай, Тетянко!
– Грицю! – каже вона з неописаною щирістю. – Я перемовлю маму; хоча вона і строга, але
– То добре, зозуле, – каже він успокоєний і ще додає: – Але ще мовчи, літом все приходь, а заки сніг упаде – будеш в моїй хаті.
Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього і тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.
– Грицю! – каже. – Я люблю тебе, сам знаєш, як нікого на світі, але… – і, піднявши високо свої брови, наказує щось ними.