– Не журися нічим, моя Туркине, – каже він, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. – Не журися нічим. Ти
– Твоя, – повторює, виймаючи нараз чомусь спішно червоні маки з волосся, і кидає йому їх під ноги. – На, маєш, – каже. – А тепер іди. Я надто припізнюся. А он сонце за горою червоніє, заходячи, розстрілює вже проміння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
– Не бійся, – каже він. – Я піду. – І з тим бере її востаннє за стан. – Але прийдеш знов лісом? – питає, як за кождий раз, і їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум’я, що лиш сама любов його творить. – Приходь, моя квітко, обзивайся лісом…
– Обізвуся знов лісом…
– Лиш він і я знаємо Туркиню…
– А моя мати, Грицю? – питає вона нараз. – Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра і любить мене… а я… – і, урвавши та кивнувши головою, відходить. Одначе, відійшовши ледве кілька кроків, стає і за хвилю гукає півголосом:
– Грицю!.. Грицю!..
Він опиняється коло неї.
– Грицю! – каже вона, і її уста викривляються якось гірко.
– Що там? – питає він і усміхається мило своїми щирими очима. – Забула ще раз сказати, що любиш? – спитав. – Так ось скажи ще раз, я послухаю…
– Коли
– Я ще сам не знаю; та
– Я прийду… – і з тими словами завернула направду і зникла в лісі.
За нею замкнулись віти, подрижавши трохи…
Гриць не відходить ще зараз з місця, порається коло коня, підіймає червоні її цвіти, і чудно стає йому на серці. «От здобув собі Туркиню, – перетягається думка його душею… –
«Я прийду», – повторює він в гадці її слова і задумується над ними.
Чудно якось так вимовила те слово.
Нараз прокинувся, слухає… щось ніби її голос пролетів он там у правій стороні лісу. Він напружив слух – жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає… жде…
«Не забудь!» – добивається до нього її голос.
«Не забудь!» – упоминається й собі відгомін лісом і десь завмирає.