Царівна (збірник)

– Може, й добре робить, доньцю.

– Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться… щонеділі, свята…

– Може, і за твоє щастя, – відповідає стара. – Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.

– Се правда, – відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: – Вона одна, ти, Мавро, друга, а він третій любить мене щиро і по правді.

– Правду кажеш, доньцю, – притакує Мавра. – Добрий чоловік – то для жінки все одно що тата й мама.

– А не правда, Мавро? – обзивається Тетяна, і її очі заясніли самим щирим щастям.

– Правда.

– Коби ти мені його хоч раз показала, донько, – потягає Мавра, – не ховай вже його так, як золотий червінець.

Тетяна усміхнулася весело.

– Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що… о, о, о!

– Як ти? – питає стара.

– Високий, вус чорний, а сам білий та синьоокий. А все їздить на чорнім, як вуголь, коні. Тоді він вже найкращий. На нім він летить, як вихор. О Мавро, – красний!

Мавра слухає, і її думки летять кудись в минулість.

– Такий і він був, – каже відтак ніби більше до себе. – Високий, як то кажуть, як дуб, білолиций, синьоокий, а конем перелітав попри наші шатра, як сам вітер у пусту. Такий і він був. А все посвистував. Пан був, Тетянко!

– Про кого ти кажеш, Мавро? – питає дівчина, що була в цій хвилі всею душею коло свого Гриця.

– Про того, синку[290], через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матір, Раду, а вкінці і дитину. Через котрого я тепер сама-одніська на цілу гору, на цілий ліс, на весь світ. Коби були мені хоча дитину оставили, – говорила жалісно, – був би мені світ світом, а так що я маю? О Раду, Раду! – зажалувалася гірко. – Чи вже не було іншої кари для мене, як викинути мене з-поміж себе? Ліпше було таки на місці вбити, як обіцяв. Було покинути, піти самому далі, з тато, мама були б назад до себе забрали, а так… – І забідкалася, як кождим разом, коли про те говорила – по-своєму циганському звичаєві, загойдавшись цілим тілом і майже заспівавши з жалю та огірчення.

– Цить вже, Мавро, цить, – потішає Тетяна, – та не жалуй стільки. Воно вже й так на ніщо не здасться. Дитинка, мабуть, у Бога, там жде на тебе, колись повітає, і, може, ліпше для неї так.

– Повітає, повітає, – відказує жалісним голосом Мавра, та тут же опам’ятується і починає нараз іншим голосом: – Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службі заробляв на себе і на маму. І було би йому добре, і було би мамі добре. А так що? Га-й, га-й! – пожалілася знов. – Га-й, га-й!

– Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, – каже спокійно Тетяна. – Так вже Бог дав. По правді, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе.

– Зрадила, бо була молода, дурна і повірила, – обзивається Мавра вже спокійно. – Задивилася на біле панське лице, нециганські очі, панську ношу[291], а Господь за те і покарав. Держись свого, каже і карає. Будь воно зле, будь добре, а на гріх не вийде.