Царівна (збірник)

Дівчина слухала мовчки, задивившись ніби кудись, хоча перед нею були лиш низенькі стіни старої низької хатини і більше ніщо.

– Гриць не пан, – каже відтак, вимовляючи певно і твердо ім’я милого перед старою. – Гриць не пан, хоч також білолиций і синьоокий і на коні їздить, як вітер. І ми любимося, – і сказавши се, встає і прощається з Маврою. – Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в неділю в тебе не буде.

– Га-й! га-й! – відказує Мавра. – Я прийду. А ти, хоч і не прийдеш в неділю, то приходь і в робітну днинку, та сповісти бабу, коли їй на твоє весілля лагодитися та на хлопця подивитися.

– Незабавки, Мавро, незабавки, – обзивається Тетяна і виходить.

– А не виходь до нього щонеділі в ліс, – остерігає, випроваджуючи її геть аж поза хату. – А як підеш, то візьми і мене з собою, – жартує з чудним поглядом Мавра. – Нехай і на стару няню своєї любки раз погляне. Вона ж йому на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч тепер словом ласкавим подякує.

– Подякує, Мавро, подякує, – відказує Тетяна щиро і поважно. – Він добрий і щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як він мене по-щирому любить, коли мені не віриш.

Тетяна, віддалена вже на кілька кроків від хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, відвернувшись перше від неї, захохоталася до себе? Чи справді воно так було?

Ні.

Мавра саме в тій хвилі переступала поріг своєї хати і зникла в ній, мов в ямі.

Ні. Хіба причулося… та як вже так погано!

Тетяна, мов холодною водою обілляна, з неописано прикрим почуттям упокорення і пониження вертає зів’ялим кроком назад.

Вже стільки разів постановляла собі не говорити Маврі нічого про Гриця, про їх любов, і завше переможе любов і щирість до тої старої чортиці, вона зраджується, говорить.

Зате вертає, от хоч би й нині, знов з затроєною душею додому, із зболілим серцем, з жалем недовір’я в душі до нього, доки його знов не побачить, доки він знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз’яснить її посмутнілу душу, не успокоїть і вона знов не повірить.

«Грицю! – кличе її щире, тепле серце і рветься чистою неподіленою любов’ю. – Грицю, чи не так? Ти любиш?»

«Га-й, га-й! – прочувається їй в душі остерігаючий голос старої циганки, мов відганяв би якогось хижака… прошибає її душу гострим жалем. – Га-й, га-й!»

Тетяна розплакалася…

. . . .

Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону Пресвятої Богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заєдно:

– Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о Боже!..

* * *

Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й єсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір’я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.

– Як? Чим? – допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.