–
– Не тут, доньцю, не тут, – підмовляє Мавра, – бо, ади, тут у воді вир, і він не дасть добре вінкові поплисти. Все буде ним в однім місці крутити. Іди трохи далі та кинь вінок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осені, чи ні.
– Поберемося, поберемося! – відповідає Тетяна гордо і додає роздразнено: – Кину вінок, де схочу. – І з тими словами відступає від циганки на кілька кроків. Хотіла кинути вінок ніким не спостережена; сама одніська, тим часом Мавра не дає.
– Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! – каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з місця. Се подразнило ще більше уперту вдачу дівчини, що не зносила над собою ніякої власті, і вона відступила від циганки дальше. Ще недалеко відступила, коли її нараз щось мов підтручує невидимою силою назад на те саме місце. Вона вернула і зняла з голови вінок. Далі – не отворивши уст ні на одне слово, кинула вінок з усеї сили коло каменя в воду… Вінок заколисався сильно і, поплававши кілька хвилин кругом по тихій воді, почав, немов кермований невидимою силою з-під блискучої поверхні, сунутися ледве замітно вперед.
Не далеко.
Тетяна стояла на березі, похилившись, з очима широко отвореними, і не рухалася ні на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зігнена циганка.
Важка хвиля… мовчання…
– О! о! о! – скричала нараз Тетяна і простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вінок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однім місці, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибінь, і Тетяна не побачила його більше.
Мовчки обернула вона своє побіліле лице до старої циганки, що й собі витріщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дівчину.
– Не посватає тебе сеї осені твій хлопець, – обізвалася врешті, не надумуючись, – не посватає.
Тетяна відвернулася.
– Ов-ва! – сказала лише згорда і повела спущеними очима по воді.
– Ов-ва?! кажеш, доньцю? – спитала з явним докором Мавра.
– Ов-ва! – відповіла, як перше, гордо дівчина, мов не своїм вже голосом, і, відвернувшись від води, відійшла…
Знов минув якийсь час.
Настка пішла з своїми родичами на прощу в далекі сторони і не попрощалася з Грицем. Їй боліло серце, що він майже ціле оце літо занедбував її, навідуючись лиш рідко до неї. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неї, як уже не раз бувало давніше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще і яка інша дівчина заняти, їй не приходило досі на думку. Звичайно, бувала се досі сама його чудна непостійна вдача, що брала над ним верх і або віддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячої запальчивої праці; тоді й тижнями не заходив до неї.
Та все ж він і тоді навідувався до неї бодай на хвилину-дві, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботі захопляла сльота, він звертався хоч крадьком до неї.
Але сього літа він лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в неділю, свято його мов вітром удувало…
Куди ходив? – запитувала себе Настка і чудувалася.
А може, і взагалі не ходив?
ebooksa