Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давніше, де бував, коли вже віддалявся?
Вони ж собі межи собою вже давно по слові[296] і ждуть ще ніби дозволу батьків, щоб відбулося весілля. А саме
Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якої силу і міць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далі й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самоті, на горі Чабаниці, в лісі, отже, треба би ще із кимось іншим іти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собі, і піде до неї, то що скаже ворожці? Що милий спроневірився? Вона того напевно не знає. Не раз і не два впевняв її, що
Та що питати її? Про що розвідуватися? Що він не любить довго держатися хати, одного місця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хіба що, може, йому ким що починено?
Ким?
Не знає.
Дівчиною якою?
Котрою?
В селі всі дівчата знали, що вони собі по слові, жодна межи них не стане, хіба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є між ними і такі, що чоловікам відбирають розум. Та він не боїться. Гриць не боязливий. На ціле село він один нічого не боїться. Тож чого їй до ворожки?
Так роздумувала Настка і осталася, не пішла. Лиш коли родичі заговорили про хід на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотіла Господу помолитися, за свій гріх покаятися, про щастя попросити. І пішла. Не зрадившись перед ніким з товаришок – зібралася й пішла.
Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.
І стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї.
Правда, він не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрічався з Тетяною. Тож лиш тоді він її занедбував. По кождій стрічі з Тетяною він неначе тратив вдасть над собою, так дуже підходила вона йому під душу. І був би, коли б був міг, з нею вже давно одружився. Вона, – як говорив їй іноді сам, – весь розум з голови випивала і мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось і тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою і відчував виразно, що без неї не може обійтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всім за ним, а нараз відвернулася. Тому він сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила…
– Грицю, – грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. – Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! – казала, а проте, хоч і каже се, тягне і обіймає його пестливо за шию. – Я знайду собі другого Гриця. Не тільки світа, що наше село, не тільки хлопців, що Гриць на границі. Як хочеш, Грицю, – додає і, усміхаючися, заглядає йому в очі, обіймає і голубить, доки не усміхнеться він і не прихилиться, не примириться знов з нею.
І так все і завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку
А тепер пішла на прощу – слова не сказала, тепер, перший раз в житті, здається, відчула справдішній жаль до нього. «Невже ж дізналася про Туркиню? – подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. – Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? – то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.
А розгнівається вона, він її перепросить. Вона мудра, простить йому і помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хліба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Інакше годі поступити, її шкода. Її жаль лишити. Її давно він любить.
Отаке.
Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навіть зв’язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самі між собою зроблять лад, як котрій що не по душі…
Як повернула Настка з прощі, Гриць пішов до неї.
ebooksa