Царівна (збірник)

– І я ні, Грицуню, – відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. – І я ні, Грицуню!

– То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.

– Ми обі однакі, кажеш, – підхопила вона, – і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя… сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш…

– А Туркиня? – завернув знов Гриць.

Настка викривила погано уста.

– Не журися нею, – сказала коротко. – Я її не уб’ю.

– І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? – допитувався Гриць неспокійно.

В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.

Гриць розлютився.

– Чого знов регочешся? Мені не до сміху.

– А мені до сміху, – відповіла Настка. – Ти, Грицю, май розум, – поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. – Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!

Гриць умовк.

– Та знайде, – каже нараз. – Але буде проклинати, буде нарікати…

– Хто, Грицю? Туркиня? – питає Настка. – Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? – повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі… заздалегідь тому, що має прийти від нього.

– Іваниха Дубиха, – відповідає Гриць. – Вона не жартує…

– Та нехай, – каже зневажливо Настка. – Від прокльонів я нас відіб’ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш…

Гриць змішався.

– Що розказати?.. Гарна… і вже…

– Чи справді вона така багачка в селі?

– За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть – перша багачка, то, певно, багачка.