Царівна (збірник)

– Так, так, Грицю, не журися, – почала знов, успокоюючи, Настка. – Вона і без тебе віддасться.

– Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати.

Настка випростувалася… а була висока.

– А мене не жаль? – сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.

– Та як не жаль! – успокоював Гриць. – Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. – Із тими словами якось чудно розсміявся. – Що мені робити?

– По дві не любити.

– То не любіть… ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну…

Настка розплакалася.

– Не боїшся Бога? – спитала крізь сльози. – Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..

– Станемо колись всі перед Бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, – потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. – Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. – Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.

– Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? – спитала.

– Бо починила, – відказує він. – Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала… От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене… Цить, не плач! – вмовляє. – Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.

Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.

– Я тебе люблю, Грицю… ти ж мій, – сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. – Ми собі по слові, Грицю… Чуєш? – питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. – Ми собі по слові. Мене ти не здуриш…

– Чув уже. Коли скінчиш? – скипів нараз Гриць. – Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко – піду.

Настка – знов обнімає за шию.

– Не в світ, Грицю… – як сновида успокоює, – а звінчатися, Грицуню…

– Тож звінчаємося… але… – і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.

– Ніколи більше до Туркині не виходь, – наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: – Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я… – і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.

– Не бійся, цить! – втихомирює Гриць. – Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, – каже, а сам з-під уса усміхається. – Не бійся…