Царівна (збірник)

Діждався її врешті.

Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.

Він поглянув на неї і пожалував в душі.

Тому всьому він винен, – заговорило в нім сумління.

А далі обізвався.

– Чому не сказала, що йде на прощу? – спитав, вітаючись з нею. – Може б, був і він до них прилучився, був би і він пішов. Чому затаїла перед ним, що йде, і пішла без нього?

Чи він їй вже байдужий? Не любить його більше?

Вмісто відповіді Настка розплакалася.

Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторонить від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, «знай», – додала поважно, – нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. «Через того Гриця, – кажуть, – що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою». З жалю пішла на прощу, впевняла. «З жалю». Щоб від нього та від гріха відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.

Гриць тягне її до грудей, до себе і притискає.

– Та хоч я скажу, то що з того вийде?

– Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, – відповідає вона. – Ти лиш скажи.

– А он, – каже він врешті, – Тетяну Іванихи Дубихи в третім селі відси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.

Настка побіліла.

– Туркиня?

– Туркиня.

– Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?

– Ота сама, що бровами мірить.

– Тебе, Грицю, вчепилася? – ледве питає.

– На смерть полюбила…