Царівна (збірник)

* * *

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин…

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна! І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

– Господи благослови її, Господи благослови! – повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

– Діду, – каже. – Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу.

Дід зчудувався.

– Кажи, дитинко, – відмовляє, – що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.

– Діду Андронаті, – почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. – Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали – і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

– Кажи, душко, голубко, – відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір’ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

– Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, – сповідається дівчина.

Старий усміхнувся.

– От-то, новина! – сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі: – Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш – Дончуків – я нігде не бачив. Виглядає, мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його Боже! Та ще й добрий, і розумний, і м’якого серця. – І з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. – До красних він легко липне, чи не так, голубко? – питає, все сміючись.

– Так і не так, діду, – відповідає Настка, лиш якось неспішно.

– Тим-то і штука, біла ти голубко…

– Гриць лиш мене одну по-щирому любив…

– А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? – перебиває. – А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька?

– Бо сам розказував мені.