- Яка ви чудова жінка! Ви врятували всю ситуацію.
Він дивився на неї палаючими очима, і коли вона посміхнулася йому, вона здалася йому ще більш красивішою. Він все ще тримав її за руки.
- Знаєте, ви з кожним роком стаєте все красивішою. Клянуся душею, це несправедливо по відношенню до решти із нас.
- Не будьте таким дурним, - розсміялася вона, намагаючись вирватися з його стискання.
- Чому б мені не потримати їх? - весело вигукнув він. - Ми старі друзі. Небеса знають, скільки років минуло з тих пір, як ми вперше зустрілися.
- У тому-то й справа, небеса знають, що нам обом небезпечно близько до п"ятдесяти, і нам дійсно слід було б вже навчитися як тепер поводитися.
- Нісенітниця, я не повірю жодному слову. Кожен знає, що немає нічого більш брехливого, ніж Anno Domini, і я переконаний, що жодному з нас ні на день не більше, ніж тридцять. Ви не виглядаєте, а я впевнений, що не відчуваю цього.
- Ви дійсно не повинні так сильно стискати мої руки. Я кажу вам, це смішно.
Вона рішуче почервоніла, і блакитні очі каноніка засяяли яскравіше, ніж коли-небудь, коли він помітив цю ознаку замішання.
- Ви пам"ятаєте, як одного разу ми гуляли разом в Кенсінгтонському саду? Тоді ми не вважали себе смішними.
Це було нетактовно, але, можливо, Теодор не пам"ятав точні обставини так добре, як пані Фіцхерберт. Вона стиснула губи, згадуючи ту останню сцену, і тепер не було ніяких сумнівів, що вона хотіла, щоб він залишив її руки.
- Ви робите мені боляче, - сказала вона. - Мої перстні.
- Ох, я так шкодую! - Він подивився їй в обличчя. - Але що я такого сказав, що вас роздратувало?
- Нічого, - відповіла вона з посмішкою, швидко приходячи до тями. - Але моя карета чекає вже цілу годину, і мені дійсно потрібно виїхати.
- Який же я дурень! Чому ви не відіслали мене раніше?
Він нахилився і галантно поцілував її пальці. Це жест, який не дуже легко дається англійцю, але Теодор Спретт виконав його з особливою витонченістю, а потім зміг покинути кімнату без ніяковості. Він був не з тих, хто нехтує люб"язностями, належними прекрасній статі, і відразу ж попрямував до модного торговця квітами, де замовив великий букет червоних троянд для негайної відправки пані Фіцхерберт.
«Червоні рози», - написав він на своїй листівці, - «тому що вони прекрасні, недовговічні і солодко пахнуть!»
По дорозі додому канонік Спретт роздумував про сміливий, рішучий крок, який один, здавалося, міг би привести до результатів, які він мав на увазі. Було досить легко перешкодити Вінні вийти заміж за Бертрама Рейлінга; її захоплення пройде, як тільки вона зрозуміє, що це тягне за собою. Але цього було недостатньо. Він знав, що жінок часто можна взяти на відскік (можливо, його думка про стать була не надто високою), і якщо б він міг викликати огиду від Рейлінга, він вважав, що це приведе її в розпростерті обійми підходящого Роксема. Класичні знання каноніка були дещо занедбаними, але він невиразно вірив, що є цитата, яка дає достатній авторитет для даних обставин. У цей момент він не міг згадати її.
- Оце так! - сказав він досить роздратовано, вставляючи ключ у свої парадні двері. - Моя пам"ять безумовно послабшала, - і іронічно додав: - Саме час, щоб вони зробили мене єпископом.
Канонік не хотів втрачати час, і тому був дуже задоволений знайшовши Вінні і леді Софію, що самі сиділи у вітальні. Це було б жорстоко, чекати, що він розіграє акуратну маленьку сценку без присутності його сестри. Думка про її здивування була майже достатнім приводом для його сміливого кроку.